Блог Бориса Домоцького

А земля навколо священна...

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 18:35:19 +0300

Напередодні 9 травня за традицією навідуюсь на меморіальні місця в околицях Новгорода-Сіверського, щоб вкотре поглянути очима вдячного нащадка на наслідки подій семидесятилітньої давнини, а найскоріше - на викривлення у свідомості нині сущих нащадків. Адже їх на цій грішній землі, яка під ногами вже третього післявоєнного покоління - нащадків вояків Другої світової, нажаль немало.

Про події, якими жила Європа впродовж довгих шести років, як правило найбільш правдиво свідчать два джерела: живі учасники та розкидані на сотні верств на всі сторони горизонту тисячі монументів та пам’ятних знаків, в тому числі і на теренах України.

І хоча звільнення нашого краю під час операції військ Центрального фронту Червоної армії восени 1943 року, за виключенням окремих епізодів форсування Десни, не викликало впертого спротиву німців, все одно безглуздою тактикою «потужного удару прямо у лоб супротивнику», та ще й у неприйнятних місцях, 1879 голівоньок вояків Червоної армії залишилось лежати у холодній поліській землі навічно І це тільки «сира» статистика, яка лягала на столи польових штабів у поспішно зведених звітах про втрати. А додайте стільки ж безіменних та прихованих!? Ото і вийде справжня цифра антиморальної радянської арифметики про втрати СРСР у Другій світовій війні, така брехлива та лукава аж до останнього подиху імперії.

Сьогодні хочеться вести мову про останнього свідка подій далекої війни, а конкретніше про сегмент пам’яті минулого - про обеліски захисникам, склавших голову на деснянському рубежі. Бо якщо знов таки вірити статистиці, то у Новгород-Сіверському районі цього меморіального спадку у камені, залізобетоні, мармурі та залізі більше 100 одиниць у 92 населених пунктах.

Всі вони постали у звичному традиційному стилі «масового монументального мистецтва», не претендуючи на місце у переліку таких, що мають бути названі пам ’ ятками культури та історії. Але там, де з’являлися імена тих, хто не повернувся з поля брані, наявність монумента вже з перших днів існування перетворювалась на місце особливої поваги з боку живих, поклоніння тим, кому зобов’язані мали б бути нащадки до кінця свого життя.

«У Радянському Союзі нема полонених, а є зрадники...»

Не сталося, як гадалося, у повному масштабі з останніми словами тези. Бо вийшла проблема з увічненням ще від часів зразу по війні гіркої долі військовополонених червоноармійців, якими старовинне місто над Десною було просто таки переповнене впродовж двох років - від початку осені 1941 року і до початку вересня 1943 року. Цих невинних жертв бездарної авантюрної стратегії сталінського військового командування потрапило не менше 1 мільйону(називають до семисот тисяч) у полон при обороні Києва. Тому їх майже півроку все підвозили ешелонами на станцію Пирогівка, що за десять кілометрів від райцентру. Потім під конвоєм направляли довгими колонами у табір військовополонених, який розмістили у кількох місцях.

Найбільш відомим став останній прихисток для багатьох вояків-червоноармійців за стінами Спасо-Преображенського монастиря. А ще ж були немаленькі території у місті огороджені колючим дротом та з охороною по периметру на скотному дворі колгоспу ім. Шевченка, що примикає до теперішнього шляху на урочище «Крута Дебря». А ще у великій розлогій балці, якою завершується вулиця Лісова на старій Покровщині.

І коли від табору у монастирі радянській владі нікуди було подітися за кількістю жертв за стінами обителі, бо там сконало під двадцять тисяч. То про поховання(за десять тисяч червоноармійців) у могилі на старому шляху на Стародуб прагнули говорити в півголоса тільки під час заходів на День перемоги!? І тільки за незалежної України тут стали з ’ являтися чиновники на рівні голови міста та заступників керівників району!? А ось згадка про концтаборну територію у ярах, так і не набула популярності, а тому про неї говорили тихенько, та й то, хіба що місцеві мешканці.

Здається, що сьогодні нашому читачеві вже й непотрібно деталізувати причину такого небажання владних вождів прислужитися справі встановлення меморіального знаку саме тут!? Але все ж таки коротко відповімо на запитання - чому? - нагадуванням про одну фразу Сталіна? Тому що згідно з його концепцією оцінки подій радянсько-німецької війни, у нас «не було полонених, а були зрадники...» Схожою лінією підходу відрізнялася й історічна наука і з визнання, аж до часу перебудови М.Горбачова, жертв єврейського народу у роки Голокосту!?

Років шість тому, коли у маленькому Новгороді-Сіверському став набирати сили невеличкий бизнес, один з представників його просвітленої частини - Ігор Подоляко вирішив по-своєму виправити дещо, виходячі зі своїх можливостей і власного розуміння боргу перед поколінням своїх дідів та прадідів.

«Якось прийшлось мені побувати тут на звичайному відпочинку на природі. Я таке полюбляю, особливо разом з дружиною та дитиною. Гуляли ми у цьому яру, вивчаючи для душі нашу прекрасну природу. Вийшло познайомитися з літньою вже людиною, одним з місцевих мешканців, який, немов це відбувалося вчора, дотепно розповів, як будучи малим хлопчиком, побачив на власні очі картину утримання у цьому яру радянських військовополонених. Тривала розмова примусила вкотре замислитися над сутністю людського життя та ще й про наш вічний неоплачений борг перед тими, хто поклав життя за можливість жити у мирі та за свободи нашим поколінням. А ще ж і не відпускала думка про те, що тут на кожному сантиметрі зона вічного некрополя з тисячами останків безіменних полонених. Їхні тіла поховані у навколишніх ярах. Тому й повернувся додому з думкою розпочати з наступного дня вирішувати питання про встановлення меморіального знаку на місці табору!?

Пропозиція знайшла підтримку у тодішнього міського голови Миколи Кливенка. Так я зміг краплинкою шляхетної справи долучитися до обладнання ще одного символу нашої пам’яті у Новгороді-Сіверському. А разом і нагадати молодим сучасниками, які по землі ходять, що по ній треба ступати з розумом, пам’яттю про минуле, з постійним сумнівом про те, що можливо якраз під ногами, з-за нашого недбальства, залишаються безіменними тисячі могил солдатів війни, які теж, як і ми сьогодні, хотіли жити, радіти доброму й щасливому, ростити дітей, а коли настане час - красиво померти.»

Мій співрозмовник повідав про небувале бажання, що з ’ явилось у той момент - прийняття рішення про встановлення символічного знаку на місці знаходження великого простору концентрації тисяч радянських полонених, щоб нагадати людям про минуле через брак двох вважливих речей. По-перше, через існуюче у певної частині жителів міста до минувшини. І по-друге, за відсутності у де-кого вміння чи бажання робити добру справу збереження того, що є у твоїх руках чи передано у спадок від душі!?

«От тільки прикро, - продовжив розмову пан Ігор, що ніхто тут у наступному не забажав вдарити пальцем після перших організаційних кроків, коли я встановлював від імені свого ритуального закладу «Анубіс», який очолюю, невеличкий обеліск? Як було полишено чернові роботи зі сходинками на пагорб, так все і поросло травичкою. І всі люди від міської влади, що мали б опікуватися місцем, напроч забули сюди дорогу. А паркан, що встановлений, своїм зовнішнім виглядом скоріш за все імітує саме той концтабір у ярах Покровщини, які навколо нас, тільки у зменшеному вигляді.»

Від батьківського слова та з Божої ласки

То чому ж навколо нас так багато молодих парубків та дівчат зі складом характеру та моральними принципами, які живуть у бажанні збагатитися, поїсти та відпочити? І значно менше тих, хто на зразок Ігоря Подоляки переймається думкою свого синівського боргу перед людьми, що гинули, мерзли в окопах, йшли на розстріл у таборах смерті!?

«Будь моя воля, я б зробив обов ’ язковою участь у ритуалі поховання кожного учасника бойових дій у Другій світовій війні перших керівників району, військового комісара тощо. Адже можливо б за мить до опускання тіла воїна до могили, ці люди могли б у виразному прощанні очистити свою душу від того, чого не додали чи не зробили на адресу достойника при його житті. Бо нам же відомо приклади, як ховають кожного ветерана у європейських країнах чи США.

Я сам з дитинства, - наголосив пан Ігор, прийшов поступово до розуміння багатьох речей через призму духовного. Бо змалечку опинився у храмі. Я й досі згадую, як гарним чеснотам вчив мене серед інших у недільній школі отець Федір, тодішній настоятель Св. Успенського храму. У наступному я пройшов довгою і непростою дорогою опанування знаннями духовного життя, діянь Ісуса Христа, його Апостолів тощо. Такі знання варті того, що впродовж десяти років я весь цей вантаж знань відповідально осилював у духовному училищі, семінарії та духовній академії. А разом і мав можливість у Чернігові, Києві побувати у найвеличніших святинях держави, в тому числі у Київо-Печерській Лаврі, у Почаївській тощо. А так і зрозуміти мету свого перебування у цьому світі.

І хоча моя діяльність сьогодні пов ’ язана певним чином з бізнесом, що можливо комусь здасться дивним, все одно, як на мене, справа нашої фірми, як ніколи потрібна тепер людям тут, на землі. Бо організовуючи поховання померлих, бачиш наскільки важко людям, в силу ситуації у селі та й у місті, відбути цей традиційний ритуал без того, коли б наших послуг не було. Та власне й друга частина мого життя, як підприємця - теж багато на чому переплітається з суттю вихованого батьками, набутого впродовж отримання зрозумілої системи виховання - надавати допомогу спонсорську і благодійну. Я часто реагую на прохання допомогти дітям, які займаються спортом, в учнівських гурткам, жертвувати на різні заходи у місті.

Ось зараз я вирішив не пройти мимо ще однієї дитячої справи - побудувати пристойний дитячий майданчик на вулиці Матросова, де мешкаю з родиною. Адже я люблю свою дитину, а так і знаю зі щоденного спілкування, що потрібно іншим дітям на вулиці, у місті окрім їжі та сидіння біля компютерів!? Це розумний дитячий відпочинок, спорт, екскурсії, рухливи, ігри, заняття для рук та розуму. Натомість сьогоднішні орієнтири викликають мою стурбованість Отож і спробую дещо виправити, починаючи зі створення можливостей забавлятися малечі».

Доброчинні наміри на майбутнє

У Ігоря Подоляки, виходячи з його досить молодого 33-річного віку, немало проектів, метою яких є якраз справи досить приземлені, гуманітарні і доброчинні. Він так і наголошує у розмові, що звичайно своїм бізнесом поки зарано говорити про якісь небувалі плани докорінного перелому у негативних сторонах життя, які ми спостерігаємо у місті. Але, тим не менше він каже, що вже найближчим часом хоче в одній креативній місцині старого подолу поставити невеличку капличку, прив ’ язавши її архітектурно до пам ’ ятки природи. Про таке вони обміркували разом з дружиною Тетяною та маленькою донькою Варварою, ученицею-другокласницею. А у наступному є ще ідея, яка покликана до життя Божим проведінням. Об’єднати зусилля різних меценатів, людей з доброчинним способом мислення заради будівництва одного із храмів, що до більшовицької навали атеїстів радував око місцевий люд та гостей Новгорода на Десні!?

Повертаючись до питань, які так і напрошувалися вкотре розширити напередодні 9 травня тему війни, я мав можливість паралельно з думками про наболіле попросити пана Ігоря реалізувати один із моїх омріяних проектів - встановлення у пам’ять загиблих воїнів на кривавій дорозі смерті з Пирогівки до Новгорода-Сіверського поруч з нинішнім безіменним і німим обеліском 50-х років сучасний меморіальний знак тим, для кого дорога стала останнім шляхом.

А на закінчення розмови про минуле, про звитягу відомих і невідомих вояків війни, а так і нашої турботи про живих і про склавших голови, хочеться просити Господа Бога надавати й надалі свою благодать таким щирим справам наших достойників, серед яких і той, з яким ми і спілкувалися. Будьмо здорові і пам ’ ятаймо про ціну нашого сьогоднішнього спокою на землі.

Борис Домоцький, член Національної спілки журналістів України

Карбовські грають та вболівають родиною

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 18:30:32 +0300

У неділю, 6 травня у Новгороді-Сіверському на стадіоні за м’яча боролися футболісти. І хоча напряму з’ясувати у поодиноких глядачів з місцевого люду, які саме змагання відбуваються, було не просто. Та все одно атмосфера гвалту, викриків, шуму місцевих профі з нечисельними тифозі (а змагалися такі ветерани футболу напередодні 9 травня) що не кажіть, а заводила! Бо останнім часом містечко на Десні разом з економічним падінням переживає не менш згубний занепад духовний. І чи не першою причиною є забуття істини - з чого починається людина? І, як багато їй потрібно.

Так, все розпочинається зі здорового способу життя, з позитивних емоцій, доброго настрою, гумору, відпочинку тощо. Є тут, що цілком закономірно, місце спорту. Адже коли заглянути за лаштунки атмосфери зростання у минулі дорадянські часи українських патріотів ХІХ-ХХ століття, майже всіх побачимо закоханих у спорт.

І хоча на турнір так ніхто з місцевої влади не прийшов, виконати місію відкриття, хлопці 45-50 років бігали що надо! А команди завітали як від сусідів, так і з неблизьких країв. Були з Шостки, Кролевця, Глухова, Конотопа, Ніжина!!!

Порадував мене особисто колишній учень Євген Карбовський, який цього разу виступав у ролі головного судді у полі. А грав батько - Олександр Павлович, за якого «вболівати» прийшов теж батько, Женін дід - Павло Пилипович. Так і зібралися на футбольному святі чоловіки однієї родини трьох поколінь Успіху вам, друзі!

Патріотична ідея доктора Осадціва

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 18:27:43 +0300

Восени минулого року побував у затишному обійсті Чернігівської міської організації «Зелений світ», де очільником править Іван Осадців, відома на Чернігівщині людина за багатьма напрямками діяльності. Але все ж таки спочатку він є високого рівня лікар, який все життя займається науковими дослідженнями з проблем ендокринології, які внаслідок Чорнобильської катастрофи вийшли на перше місце серед інших, що турбують здоров’я українців. Як професіонал Іван Васильович володіє справжньою картиною здоров’я нації. І особливо це важливо для Чернігівщини, під боком заглушеного реактора. З цієї найважливішої проблеми постчорнобильського життя він опублікував у всеукраїнському тижневику «Сіверщина» досить змістовний матеріал. Це стислий аналіз справжнього стану здоров’я тієї частини населення Чернігівщини, яка отримала назву «ліквідатори».

Цього разу, у колі журналістів різних видань, яким не байдуже було почути від харизматичного лікаря обласного центру головні постулати науково-практичного обгрунтування свого багаторічного дослідження на проблемі подолання йододифіциту. А ще хотілось дізнатися з перших вуст про причини гальмування на владному рівні у Чернігівській області відповідної цільової програми.

Слід зауважити, що кожен з представників журналістського цеху не раз чув про задекларовану проблему, а тому розмова за будь-якого варіанту передбачалася цікавою. Та й про потребу йоду у організмі людини не чув хіба що ледачий. От тільки біда, що залишаються обмеженими знання громадян про те, як нестача цього елементу перетворюється на негативний чинник руйнації організму, хоча не такої відкритої, як у випадку зі скаргами на хворе серце чи хвороби внутрішніх органів!? І особливо це стосується молодих людей. Тому й тривожить ситуація зі зростанням негативної тенденції з нестачею йоду мислячих лікарів. Але так продовжуватиметься недовго, до пори до часу. Бо наступний крок по цій дорозі визначений самою природою людського єства - до швидкої дебілізації юного прошарку суспільства!? А вражаючі дані науково-практичних зрізів досліджень з невтішною правдою вже є сьогодні, в тому числі і з районів Чернігівщини у

наукових матеріалах ще одного лікаря-ендокринолога, молодого вченого Олега Івановича Осадціва, сина Івана Васильовича.

Сам же Іван Осадців, як лікар-гематолог та завідувач поліклініки Чернігівського ОЦРЗОН, не раз виступав через ЗМІ та публічно озвучував на всіляких заходах пересторогу з проблеми!? Адже, як подають матеріали компетентних джерел, які використовує організація «Зелений світ», тільки у 4 районах Чернігівщини нема дефіциту йоду. У 16 сільських районах разом з Черніговом він легкий, а у двох- середній. От тільки зрозумілі журналістам алгорифми з окресленої проблеми чомусь геть чужими і неприйнятними виявляються впродовж тривалого часу для кількох чиновників на високих щаблях обласної виконавчої влади. Але ж за існуючої бюрократичної системи проходження документів до тієї ж обласної ради, від профільних посадовців залежить все у цьому світі, в тому числі і у медичній царині!? Дивно, але факт. У всякому разі на відсутність здатності обласної управлінської машини адекватно відреагувати на пропозиції доктора Осадціва, вказує відсутність на Чернігівщині потрібної всім програми!?

А того осіннього дня представникам преси з обласного центру та з районів було представлено змістовні напрацювання Івана Васильвича та Олега Івановича Осадцівих з тривалих досліджень по йододефіциту в організмі населення Черніговщини. Що й казати – зовсім хворі ми за цим непомітним у колі обивателя показником здоров ’ я. А якщо по-справжньому, то проблема виглядає набагато складнішою ніж звичайна розмова на тему хвороб людини. І не випадково, бо приклад окремих районів, де проводилося ретельне вивчення ситуації, довів невтішну ситуацію з виявленого рівня нестачі йоду, а так і окреслив проблему ХХІ століття. Так у більшості районів області влада вже давно мала б схаменутися і власним голосом, не очікуючи дзвону тривоги від громадських організацій, ініціювати включення теми нестачі йоду до списку найактуальніших на Чернігівщині. І перш за все через невідкладну турботу про юне покоління, якому і так випало вистраждати на всю силу через сумнозвісний Чорнобиль!? Особливо, коли йдеться про щитовидну залозу у школярів. А воно ж то ще й не запізно. Можна встигнути наздогнати навіть прогавлене через бездіяльність. Теперішня ж ситуація жорстко окреслила проблему з погіршенням коефіцієнту IQ у молодого покоління- показника, за яким у цивілізованому світі узагальнюється рівень інтелекту?! І, здається прийшов час піднімати гвалт!? Далі - біда!?

Але куди там, влада спить! І що б ми не почули від офіційних осіб, але вже сьогодні, спостерігаючи за певними людьми, за їхніми вчинками та діями, знаходиш низку аргументів для підтвердження своєчасності неприхованої турботи Івана Васильовича та Олега Івановича Осадцівих!? Чи хіба не вбачаємо у поведінці окремих представників молодого покоління поруч з нами відверті аномальні приклади криминалу, незрозумілого здоровому глуздові нахабства у соціумі, чи непередбачуваних дій юнаків та дівчат? Та й дослідження лікарів засвідчують на фактах не безпідставну тривогу. Прикро, що нам, нажаль, залишається хіба що здригатися від очікувань у майбутньому.

То ж чи є вихід? По-перше, як випливає з почутих наукових обгрунтувань професіоналів з «Зеленого світу», маємо прокинутись від літаргічного сну. А у наступному - не перешкоджати у коридорах бюрократичних установ на запровадження обласної програми подолання йододифіциту. І з цим чи не найбільше проблем. От і переймається пан Іван Осадців так сердешно справою, раз пораз натикаючись на непролазні хащі малорухомих схем всіляких офіційних впроваджень. Щось забагато виринає на поверхню мутної води безглуздя з чиновницьких контор. Бува просто дивно стає, коли помічаєш нерозуміння того, що мало б стати метою вже з моменту появи на світ Божий. Тут справді виходить, як за якоюсь системою абсурду!? Коли геть недорога, як для бюджету області тема, породжена необхідністю забезпечення масового вживання йодованої солі і яка стає рятівною палицею від масової дебілізації молодого покоління, втрачаючого на очах перспективу до інтелектуального загартування, зависає у повітрі.

Час спливає. І хто зна, чи не є вже сьогоднішній нигілізм представників місцевої влади проявом того самого йододефіциту!? Якщо помиляємось, то чому вони чинять супротив науці і практиці? Адже сценарій останнього акту цієї великої соціальної трагедії відомий заздалегідь! То що, попереду інтелектуальний Армагедон, чи що ?

І як за такої трагі-комічної ситуації не перейматися, коли навколишній світ вже давно, без нас, виставив на показ всі негаразди від того, коли люди мало переймались, за браком знань та досвіду, потребою вживання у їжу крупицю солі з рятуючим майбутнє людини йодом!?

І дякувати Господа, що не обділив нас присутністю поруч дотепних фахівців, які в додачу до високого фаху, ще й мають бажання та силу не опускати рук перед фронтом спротиву невігласів-бюрократів, мужньо прокладаючи ріллю під врожай майбутнього ентелектуального потенціалу прийдешнього покоління! Нехай хоча б вони отримають право бути щасливими та розумними.Адже ми - українці.

Труднощів боятися – у «общазі» не жити!

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 18:20:58 +0300

Мабуть, багато хто ще зі школи мріє втекти з-під батьківської опіки. І такий шанс пожити без набридливого контролю випадає зі вступом до ВНЗ. Найрозповсюдженішим видом життя студента є життя в «общазі». Хтось спитає: « а чому ж це видом?». Тому що ТАК ви точно ніколи не жили…

У «общазі» вам ніколи не буде сумно. Навіть якщо засумувати вам хочеться о першій годині ночі – у тиші та спокою. Тиші та спокою, до речі, теж не буде.

Вашими сусідами у кімнаті будуть малознайомі люди, які з часом стануть найліпшими друзями. Вони весело привітають із днем народження, завжди допоможуть… Мінусом буде те, що з вами в одному приміщенні будуть жити три людини із власними звичками та забаганками! Тож егоїстам, які понад усе ставлять свої інтереси жити тут буде важко.

У туалеті завжди хтось не вимикатиме світло, помитися і випрати речі буде справжньою пригодою, тож із часом у вас випрацюється рефлекс усіх справжніх героїв: колективні подорожі – і до ванної кімнати, і до пральної машинки.

А загалом, всі колективні труднощі долаються колективно.

Але заради бога, добре фіксуйте випрані речі – інакше у дерева навпроти з’явиться ще одна своєрідна прикраса!

Наталка Лесик, студентка факультету журналістики Сумського університету

У Чернігова з’явилася історія

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 18:19:41 +0300

Ґрунтовна праця з історії Чернігова «Чернігів. Історія міста» (432 ст.), авторства відомого науковця Сергія Леп’явка з’явилася нещодавно у видавництві «Темпора» і була презентована на весняній книжковій виставці «Медвин» у Києві. Автор розглядає історію міста в широкому контексті історії України і, водночас, подає багатий фактичний матеріал зі щоденного життя чернігівців різних епох.

«Робота над книгою тривала довгих 3,5 роки, – розповідає Сергій Леп’явко. – Книга є першою великою працею, присвяченою багатовіковій історії Чернігова. Щось подібне було надруковано близько 100 років назад, потім з’явилися краєзнавчі праці у 50-х роках, далі дослідження Андрія Карнабіди, але такої масштабної праці ще не було. У ній викладено основні події історії міста, розповідається про найвідоміших осіб, які в ньому жили, історичні та культурні скарби, що були створені або зберігаються в Чернігові.

-Які ще «родзинки» має книга?

- Їх чимало. Головне, це численні ілюстрації, більша частина яких друкується вперше, дають читачеві змогу краще уявити минуле. Це і фотографії з приватних колекцій, зокрема Костянтина Ягодовського і Володимира Руденка. Ілюстраціями допомогли чернігівські музеї, науковці Ігор Ситий, Андрій Казаков».

Під час розмови з Сергієм Анатолійовичем ми торкнулися й такої теми, як дата заснування Чернігова. Щодо цього в історика є власна оригінальна версія. Але це тема для наступної, більщ широкої публікації.З книгою можна ознайомитися у книжковому відділі КМЦ «Інтермеццо.

Олександр Ясенчук, сайт Північний вектор

Чому міліють молочні ріки

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 18:14:50 +0300

Зовсім безперспективно дивиться на майбутнє молочної галузі в індивідуальному секторі сільського господарства району відомий на Новгород-Сіверщині фермер Віталій Володимирович Сторчак. Особливо тривожить директора фірми «Істок» безвідповідальне ставлення нових господарів тепер вже у минулому флагмана молочного виробництва на Чернігівщині Новгород-Сіверського сирзаводу до виконання зобов’язань зі збору молокопродукції від здавальників сировини на селах у Подесенні.

«Мало того, що приймальна ціна кілограма молока скотилася до примітивно смішної - 1,8 гривні, так ще й порядку з режимом збору не можна добитися впродовж років. Рівно стільки, як працює завод під новими господарями. А моє фермерське господарство небагато-немало, а здавало під сорок тон молока потрібної якості на завод. Та й працювати «по-радянськи» ми з дружиною не звикли, адже маємо десятирічний досвід роботи у Ризі, столиці Латвії.

Всупереч здоровому глузду перед нами справжнісіньке нерозуміння здавалось би відповідальними людьми того, що ранішнє молоко - це молоко не у 12 дня чи після 13-ї години!? Люди на сирзаводі навіть не намагаються зрозуміти, що це не дитячі забавки. А тому, звичайно що, простоявши у бидонах пів дня на сонці, коли під тридцять, молоко втрачає «товарний вигляд», як вимагає стандарт якості. І скільки ми з дружиною не б ’ ємося, пояснюючи співробітникам у сільськогосподарському відділі підприємства чому не можна так ставитися до своїх клієнтів, нічого не виходить.»

Віталій Володимирович, переймається фермерством років п’ятнадцять.Тому має право, як фахівець, відверто сумніватися щодо майбутнього, а тому у міркуваннях його суцільний пісимізм, пересипаний реаліями сьогодення, яку демонструє сирзавод. «Особливо вбачаю, що є велика загроза для району, бо ж підприємство формує 4/5 бюджету з власних надходжень району. А за такого розгортання подій - все йдеться до краху. Вони просто рукою махнули на здавальників молока з Подесення. І саме за браком безвідповідального, як на його думку, ставлення до роботи з людьми, які здають молоко.

На запитання редактора «Правого Берега...» про якісь відповідні ініціативи чи зауваження на адресу заводу фермер з Юхніва повідомив, що «звертав увагу не раз, але ті навіть відповідати по серйозному не вважали за доцільне, мовляв ваш напрямок(тобто на Студинку) зовсім не вигідний, бо машина привозить тільки половину ємкості!? Але ж треба нагадати й закономірність такого стану. Бо ж задля того, щоб мати постійне повне завантаження, фірмі просто необхідно піклуватися про своїх здатників молока. А цього поки не прослідковується. Водії часто змінюються, машини страшенно розбиті. Мені часто приходиться їх «тягати» на гору, бо самі з ’ їхати, особливо взимку, не можуть!? А тут ще такий бардак з режимом збирання молока. Не знаю, як воно піде далі. А поки що плануємо в разі залишення ситуації без змін, скоротити корів втрічі(!!!). Так вчинять і наші колеги. У даній ситуації стає, як казав один герой кіна «Біле сонце пустелі, - «за дєржаву обідно». Бачу, що всі навколо люди тимчасові. Отримав, що потрібно, а далі - хоч трава не рости». Скоріш за все могутні у минулому молочні річки України все - таки ось-ось пересохнуть, - завершив на мінорній ноті свою розповідь про наболіле фермер з Юхнова Віталій Сторчак, який наразі обробляє більше 100 гектарів землі, вирощує 10 дійних корів, годує племінного бичка та мріє, що господарськими справами у державі колись таки будуть займатися фахівці!?

Першотравень у кепках кольору крові

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 18:11:26 +0300

Першого травня Новгород-Сіверський масово пішов на городи. Навіть оголошення, розклеєні заздалегідь по місту нащадками червоних не змогли примусити городян відвідати традиційний травневий балакливий східнячок. А ще була партія новеньких кепок кольору пролитої крові від рук тоталітарних вождів на Україні. А кепки справді роздавали. Можливо за якоюсь окремою схемою. Бо сам бачив, що не кожному випало побувати у креативному наряді кольору, який полюбляли і Ленін, і Сталін, і Гітлер...

Говорили хоча й у підсилювач, але не довго. Нове покоління очільників місцевих комуністів скоріш за все не вбачає необхідності у нудному вислуховуванні одного й того ж по кілька разів. Ну згадали парочку разів «антинародний курс» свого ж рідного уряду, ну дорікнули колегам про те, що нічого не робиться для народу - і достатьньо!? Молоді прагматики - хлопці з посадою 2-го та 3-го секретарів - далеко не пенсіонери, а тому свій юний стиль проведення всіляких мітингів пробують нав ’ язати братам по організації. І кричать вони голосом набагато нижчої частоти, без зайвої естерики. Бо знають, як сміливо не кричи тут перед парочкою десятків трудяг, а назавтра всеодно сірі будні.Та й треба ж і не забувати про доморощених урядовців, за яких теж треба вміти відповідати. Не чути від молодих функціонерів й про забавки «проклятих імперіалістов». Мабуть вважає юна гвардія недоцільним використовувати на людях стару заїзджену лексику епохи «развітого соціалізма»!? За вікном же не лютий 1917, насамкінець!? Хоча, здається, з такими опусами остаточно таки не покінчено, бо вдавалися до рідної риторики оратори у порівнянні з очікуванням наче б то у майбутньому такої ж революції!? Бо, мовляв, люди живуть погано!? Хоча дивним виглядає таке лукавство - погано то погано, а сидіти товаришам-комуністам за столом уряду - ой як гарно» «нє хорошо делаєтє, товаріщі», - сказав би товариш Ульянов.

А ще всі, мабуть звернули увагу на те, як дошкуляло сонце, проти якого як завжди, вимушено стояли доповідачі. Та й розвернутися не дозволяв вождь трудящих та експлуатованих всього світу. Він за спиною районних вождів, але дивитися постійно у вічі кожному, хто набрався мужності і цього разу не піти на город!?

І таких сміливців, справжніх патриотів виявилось у кепках 21 чоловік. Під Леніним, а потім і заскочивши на нього, бігала собачка. Така невеличка шавка. Маленька псина. Вона, на диво, зовсім не дошкуляла публіці слухати за присутності вождя, нехай і у бронзі, чергову порцію критики на адресу тієї команди своїх колег по владі, які два роки вже заявляють, що покращення має наступити «вже сьогодні»!? Чомусь і «Інтернаціонала» травневого дня так ніхто і не заспівав. Щось зовсім з партійною дисципліною не дружить нова генерація від тих, що «весь мір насілья ми разрушім до основанья, а затєм...»

МІСЬКИЙ АВТОБУС НАМ ПОТРІБЕН ВЗИМКУ!

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 18:08:18 +0300

Тепер ті часи вже у далекому минулому, коли від залізничного вокзалу, льонозаводу до центру Новгорода-Сіверського можна було дістатись хвилин за десять. І майже за безцінь, бо проїзд у міському автобусі коштував всього п'ять копійок. Та й автобуси містом курсували регулярно. І щоденно.

Нині ж про таке залишились хіба що приємні спогади. Бо з периферії у центр, коли власний транспорт відсутній, можна дістатись хіба що на своїх двох, або, в кращому випадку на знайомого, який підвезе. Ну, а остання надія - на міжміський автобус у напрямку на Чернігів. Якщо цього дня він не переповнений. Хоча є у місті кілька фірм служби таксі, от тільки вміст гаманця навряд чи дозволить постійно прислуговуватися недешевою пропозицією вартістю у 20 гривень.

Здавалось би вихід для мешканців новгород-сіверських окраїн є: міський громадський автобус, який курсуватиме у визначений розкладом руху час і за встановленою доступною покупцеві послуги ціною проїзду.

Громадська рада, що засідала в лютому у райдержадміністрації, якраз і розглядала питання підвозу мешканців віддалених вулиць пасажирським громадським транспортом. І що? Заступник міського голови Володимир Балаба зазначив, що такий транспорт не рентабельний. Він поставив у приклад невдалу спробу тогорічного літнього підвозу. Тут дійсно багато невизначеного: чи зможе міська рада покривати перевізнику збитки? Хто платитиме за пільговиків, чи збережуться на міських маршрутах пільги взагалі?

Дивує одне: чому ж саме влітку думають пустити міський автобус? Адже влітку і тротуари стають більш доступними - без води і льоду. І на ровери багато люду пересідає. Чому ж не відкрити автобусний маршрут містом взимку, коли ті важкі і не підйомні для людини кілометри, ще й не завжди посипані піском, або зовсім не розчищені дороги дороги і тротуари від снігу, стають страшенно довжелезними!?

На передостанній автобусній зупинці вулицею Вокзальною (неподалік ТОВ «Н.-Сіверський елеватор») зранку взимку стоїть не менш десятка охочих під'їхати до центру. Під'їжджають на міжміських автобусах, коли беруть. Але ж вони ходять не щодня! Незручності та й годі!

Мешканці льнозаводської окраїни теж згодні платити дві гривні за проїзд.

- Я б взимку з радістю їздила на автобусі, - каже мешканка вулиці Івана Богуна Ольга Обіденна. - Але не влітку, коли є безоплатний велосипед!

Спец. кор . Інна Лях

Покровський цвинтар. Нова проблема з довгою бородою

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 17:59:49 +0300

Через три тижні після Великодня побував на старому Покровському цвинтарі. Навідався разом з науковим співробітником Новгород-Сіверського музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім» паном Віктором Халіманом. Пан Віктор мав потребу провести деякі роботи на родинному похованні Ушинських. Так, саме тут спочиває кілька членів родини відомого українського педагога, вченого, демократа, дослідника дитячої педагогіки і психології, новатора у різноманітних напрямках школознавства Костянтина Дмитровича Ушинського.

За великого звитяжного подвигу вже нашого сучасника, вчителя з Новгорода-Сіверського Івана Кириловича Коломійця, світ дізнався половину з відомого людству про «вчителя вчителів», а так і про місця упокоєнія деяких членів родини на Покровському цвинтарі.

За часів Союзу це місце на погості скоріш за все навмисно доводилося до принизливого і жалюгідного стану, щоб пам ’ ять про людину старої епохи назавжди щезла з поверхні. Адже прикладів такого, ой як багато.

Якось років двадцять тому тут побував один із нащадків К.Д.Ушинського і сильно розчулився від побаченого стану прадідівських поховань. Можливо б і за незалежної України влада так само б не поспішала, поглядаючи невідомо на кого і не вбачаючи жодної потреби засукати рукава перед звитяжною справою.

Відновили історичну пам ’ ять добрі люди на чолі з Сергієм Луценком, братом відомого політика і громадського діяча Юрія Луценка. Він якось прибув до міста, привізши з собою до сотні кущів троянд, з метою навести лад на похованні рідних Ушинського. Так його просив пан Віктор Халіман, який теж сердешно переймається історичним минулим міста. Бо наше ставлення до спадку попередників його теж хвилює. Робота закіпила. З ’ явився деревяний паркан, на вподобу, що стояв тут до тридцятих років ХХ століття, надмогильні плити, пам ’ ятник та дерев ’ яний хрест.

Все це постало у відновленому вигляді.

За словами Віктора Халімана «мав домовленість з дирекцією школи –інтернату (державної гімназії) імені К.Д.Ушинського про опікування учнів зовнішнім станом поховання рідних бувшого учня Новгород-Сіверської чоловічої гімназії. Адже саме дякуючи імені Ушинського про нинішню школу і знають поза районом.»

Вдалось помітити, що пан Віктор, заїхавший на кладовище, щоб закріпити на пам ’ ятнику табличку з іменами, яка відвалилася навесні, просто був здивований. Адже виходить, що ці будяки не відчули турботливої руки нащадків відомого гімназиста. Чогось не дочитали серед розумних порад педагога, залишених як науку для тих, хто хоче стати людиною. Отже, вперед шановні колеги педагоги, працюймо над вдосконаленням практики впливу на юні серця і душі через корисну працю на священних місцях.

А поруч, за кілька метрів від місця, де покоїться прах членів відомої у місті родини, там, де за розповідями старожилі, розповідавших членам товариства «Літописець» на початку 60-х років, яке створив у школі-інтернаті Іван Коломієць, стояла невеличка цвинтарна церква. Тепер тут люди, щоб не створювати зайвих проблем, організували величезне сміттєзвалище!? Що ж, часи змінюються, а разом і змінюється логика мислення, критерії оцінювання таких чеснот як добро, справедливість тощо. А тепер, дивись, і розум перестає бути у моді. Це ж надо так, щоб міська влада, переймаючись всілякими святкуваннями у центральній частині міста, навіть відчуття меж «городка» загубила десь далеко!? Тепер мабуть вважає, що старий Покровський цвинтар - то щось чуже, а можливо й іншої країни!? Отакої!

Бережи нас, полковнику Богуне!

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 17:56:10 +0300

Наступного дня після Воскресіння Христового традиційно родиною ми відвідуємо найутаємниченішу місцину на околиці Новгорода-Сіверського - «Козацькі пагорби». За тисячу років, коли Русь-Україна облаштовувала свої фортеці вздовж лінії проходження кордонів, Великий князь Київський Володимир поставив на Десні «Новий городок», а за межами «окольного граду» попід горою намітив кінний шлях на Південь!? Ось ми і вибираємося щорічно сюди, за чотири кілометри від оселі, на круті схили правого берега Десни задля відчуття позитивної аури прадавньої минувшини.

У наші дні на цьому легендарному шляху, за три кілометри від Замкової гори доби Ольговичів, під тінню густих берез та осик, неначе з під-землі постає символ увічнення пам’яті про Козацьку епоху 17 століття – дубовий Хрест Іванові Богуну. Його підняли високо над землею, бо за хроніками авторів з Західної Європи ці місця називаються як ймовірніше поле брані, де харизматичний лицар, красень-полковник загинув смертю хоробрих.

А вже у 90-ті, на зорі незалежності, на кряжі обривчастої кручі нині сущі українці змогли поставити дубового Хреста. Представникам тодішньої влади - спадкоємцям та братам вчорашніх райкомівців не було іншого виходу, окрім погодження з пропозицію «Просвіти» щодо вшанування у такий спосіб полковника Івана Федоровича Богуна, а разом і всієї Козаччини. Вийшло по-християнськи. Дивись скоро вже й двадцять років минає.

От тільки влада так і не навчилась, а можливо й не захотіла по-справжньому виявити турботу про нове меморіальне місце у зросійщеному за часів двох імперій закутку. Комуністичні князькі, які ще вчора сиділи у кабінетах під портретами генсеків, отримали вказівки «з гори» від таких же: не проявляти особливої ініціативи та зацікавленості в упорядкуванні таких місць з метою унеможливлення сумнівів, розчарувань та образ від «старших братів»!? Адже тоді починалася смуга напруги у відносинах з сусідньою країною, коли наша неприхована та відкрита шана та любов до козацької частини вітчизняної історії могла зпровокувати невіру «білокамяної» у щирість «малоросів» ділити історію тільки «на двох», без «ідеалізації» українського життєпису!? А то дивись - раптом образяться!?Але з іншого боку таку практику поведінки могли породити і власні амбіції місцевих чиновників. Бо ж вони ніколи не були помічені у особливих ревнощах до української історії. Та й за двадцять років мало чим змінилися. Хіба що перестали відкрито виказувати свій біль, як це було у перші роки незалежності, з приводу розвалу Союзу, з нагоди впровадження української мови, через встановлення митних кордонів тощо!? Та й чи можна їм, бідолашним, було навчитися жити по-іншому, коли тут що не день, так і треба поспішати відбивати поклони російським друзям від «рускава міра»!? Це ж під них, а правильніше сказати ними безпосередньо і було написано сценарій так званого міжнародного свята «Нетлінне «Слово...»!? У такий спосіб «білокам ’ яна» підказала молодшим братам у Новгороді-Сіверському дорогу до «правільнава прочтєнія общєй історіі на двоіх»!? Одним словом - що, за чим і як святкувати та вшановувати у стольному граді, що вже був відомим у Європі за пори, коли там де постане у майбутньому Москва ще жаби кумкали!? А про Козаччину взагалі ніколи не йшлося, хіба що так, заради потіхи, як з епізодом про приїзд до міста у січні 1787 року неперевершеної розпусниці Катерини ІІ та про її ж наказ з відкриття губернського центру намісництва!? Отакої! Натомість про існування двох козацьких сотенних центрів на території нинішнього району - у самому Новгороді-Сіверському та містечку Шептаки ця братія воліє мовчати!?

Але навіть такі відверто провальні вчинки непатріотичної влади краю у вигляді принизливої поступливості сусідній державі, є тимчасовими і аж ніяк не здатні повернути історію, а тим більше її переписати!?

Тому і йдуть до Хреста Івану Богуну розумні українці - представники національно-свідомої частини суспільства. І вже кілька років поспіль приїздять сюди козаки з віддалених міст. Навіть разом з офіцерами-наставниками урочисто присягали тут «богунці»-вихованці військового ліцею міста Києва.

Місце над Десною, не дивлячись на забутькуватість влади Новгорода-Сіверського про святе правило впорядкування тут автомобільної стоянки, сходинок, перил, пофарбування хоча б на двадцятому році незалежності, перетворюється без примусу та показухи на символ поклоніння сучасників звитязі хоробрих лицарів списа та шаблі.

І дарма, що жоден з перших керівників районної влади за час після появи на карті міста меморіального Хреста так і не засвідчив своєї присутності!? Бо з іншого боку - це й на краще!? Тому що над широкою долиною Десни з високими пагорбами команських схилів й надалі продовжуватиме панувати потужна аура Божої благодаті, породжена високим чином козацької братії, посадившої на спис, кілок чи вкоротившої вік булатом шаблюки не одному ворожому виродку, нахабно запретендувавшого на здолання українського племені.

Ось такий він алгоритм наших традиційних щорічних відвідин меморіального місця загибелі Івана Богуна разом зі спомином пращурів та згадкою про зберігших українську землю від всілякої погані.

І навіть, коли на очі давлять полишені недоумкуватим ублюдком на меморіальній плиті Хреста сліди дебільного вандалізму зі спробою у такий спосіб зтерти з пам’яті пересторогу для ворогів України, символ віри всеодно твердо стоятиме й надалі, оберігаючи всіх разом і кожного українського достойника окремо енергією віри, надії та любові. Адже у цій землі, рясно политій кров’ю мужніх достойників, спочиває разом з усією козацькою славою кількох століть справжній лицар духу. Бережи нас, полковнику Богуне! Амінь.

Гірка трава чорнобиль

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 17:50:48 +0300

26 квітня країна знов згадала сумну дату. Перегорнуто сторінку чергових 26-х роковин трагедії планетарного масштабу, породженої людським недбальством. Так, це про аварію на Чорнобильській атомній станції. Та й чи було колись щось схоже настільки, щоб так принципово і докорінно миттєво змінити морально-психологічний стан більшої частини населення тодішньої совєцької імперії на наступні десятиліття, якщо не на століття.

Навіть у сенсі простого порівняння наслідків схожа катастрофа у Японії просто не зможе «змагатися» за рівнем потреб морального співчуття, не кажучи вже про фінансову сторону допомоги, з боку світової спільноти. Тому що «Фукусіма» - це Японія, а Чорнобильська АЕС - то покалічений продукт хворого, напівроздягненого та ще й одурманеного безглуздими ідеями від недоумкуватих чиновників, рівно як і престарілих маразматичних академіків, слухняно виконуючих вказівки московських партократів.

Ось тому, через таку різницю сприйняття наслідків трагедії через здоров’я великої частини нації, український простір щорічно у ці скорботні дні переживає справжнє торнадо. Його трясе немов розпечений котел перед вибухом пари. Розмови про наслідки не сходять з вуст усіх - від школяра до турботливої матусі чи досвідчених у боротьбі зі свавіллям за здоров’я своїх нащадків бабусів. У чоловіків-українців теж своє наболіле і не просте, як здається. Воно лягає чи не щоденно важким каменем на серце. Хіба не помітиш, коли так часто ховають сорока-шестидесятирічних друзів, сусідів, колег по роботі!? Мить і життя скінчилося. Щось тут не так і не те.

Атомна хмара над Десною

Новгород-Сіверщину теж не обійшло це тихе і мовчазне страхіття ХХ століття. У перші роки, після квітня 1986, багато шуміли про різні рівні радіації у населених пунктах, про великі та малі ділянки поверхні з випавшим радіаційним забрудненням, а директорів шкіл вчили на семінарах користуватися новенькими приладами «Белла» та «Прип’ять» для виміру радіації. Ми дізналися про суть мікрорентгенів тощо. Ось як, наприклад, у селі Кирове, що за десять кілометрів від Новгорода-Сіверського по дорозі на Чернігів на шкільному подвір ’ ї зрізали грунт до півметра завглибшки, замінили шифер на даху школи. Четверко сільських рад були виділені у перелік зазнавших забруднення. Але роки все змінили. І диявол став не таким, щоб його боятися!? Стали привчати людей до інших критеріїв оцінки небезпеки. Що й казати, адже навіть у процесі встановлення зон, які у наступному мали б надати мешканцям перелік пільг, стали відкрито висловлюватися про «блат», про купівлю когось з чиновників!? Виходило все досить підозріло та й не чисто, коли бува село, що за триста метрів від іншого поселення, а «статуса постраждавшого», як у сусідів - зась! І чи не єдина втіха від цього спомину, що слово «корупція»тоді ще не увійшло у лексикон обивателя. На вустах була тільки «мафія». Інші, щасливці з хуторів та сіл, нахвалювали голів сільрад, які пробили чорнобильські «гробові», натомість не жалували тих, що отримали дірку від бублика.

За 26 років багато води витекло. Та й про ці «чорнобильські» села говорять хіба що в окремих випадках. Тепер народ більше привчають до казки про можливість відродження у найближчі часи життя поруч з атомною станцією!? Мовляв вже пора піднімати зарослі гірким чорнобилем поля, відкривати двері кинутих квартир у населених пунктах зони з жорстким режимом радіаційного контролю!? І це говорять серйозні за посадами чоловіки з холодними обличчями, які за звичкою мали б слугувати доповненням до показного рівня інтелекту. Та, власне, воно й нема чому дивуватися. Час такий, що й акценти розставляти на розумних думках вже нема кому та й не модно. Адже ще ж пам’ятають сьогоднішні високі очільники, як покликала ж колись партія молодих «будівників комунізму» на прокладення рейок Байкало-Амурської магистралі. Тож хіба не час вже сьогодні за покращенням життя шурхотінням «великої гривні» прямо зараз покликати під саркофаг реактора?! Адже бджілка літає, людина ходить по гриби, а ще рисі, ведмеді розвелись!? Хіба не рай? Але то вже інша тема.

Зійшлися на мітинг-реквієм

А сьогодні порідівші лави ліквідаторів знов зібрала сумна подія у міському парку. Рік тому тут встановили за ініціативі очільника Новгород-Сіверської районної організації «Союз Чорнобиль-Україна» Олександра Лисиці пам’ятний знак на честь загиблих, а також всіх, хто наступне життя, аж до відходу у світ інший, страждав своїм здоров’ям від наслідків великої небаченої досі біди. За звичкою останніх років тут не буває великої кількості людей. Бо пересічний мешканець маленького містечка на заходи, за участю чиновників, ходить геть погано. Причина одна - втрата довіри до тих, хто більше обіцяє аніж робить для громади. Тож місія масовки тепер повністю покладена на плечі чиновників та підконтрольних керівників.

Найвищу владу на мітингу-реквіємі представляв міський голова Сергій Пунтус разом з першим заступником голови райдержадміністрації Іваном Гавриленком. Але то вже ритуальна частина. Промови, палкі слова, сум в очах. Але тільки молитовне слово священика отця Сергія звучало зрозумілим тембром зі сприйнятним змістом. Бо над всіма нами тільки Він - Творець, що має силу, розум, вплив, тримаючи в обіймах гігантські масштаби перетворювань з причинами та наслідками. Люди ж виявляються слабкими, невдячними, безглуздими, а тому і мають платити за свою безрозсудливість...

Сам же очільник новгород-сіверських «чорнобильців» Олександр Миколайович Лисиця чесно відбув свою першу і найсуворішу вахту поруч з реактором з 26 квітня по вересень 1986 року у Прип ’ яті.

«Я прибув у гарне зелене молоде містечко влітку 1985 року, коли був направлений за комсомольською путівкою на велике будівництво у місті атомних енергетиків. Тут вже з перших кроків міськими тротуарами якось швидко запросили на роботу до міського відділку внутрішніх справ. Адже армійська школа відбування строкової служби у Москві у полку почесної варти впродовж двох років та двох місяців зробила свою справу. Прямо у місті помітив замполіт мою особливу військову виправку навіть без однострою, запросивши до служби. Через кілька годин у моїх руках вже лежали ключі від квартири, куди ми з дружиною і переїхали. Відмовлятися від дарунку долі не було сенсу. Ось і зустрів біду 26 квітня 1986 року на патролюванні міста. Добре зрозуміли, що не все просто, адже побачили великий вогонь, дим тощо. Звичайно що про радіацію здогадатися зразу ж ніхто з пересічних громадян не міг, бо хто й коли її, як то кажуть, чув чи бачив!? У наступні півроку служба вже напряму вимагала здоров ’ я, самодисципліни і сподівань тільки на Бога, бо поруч - пекельний котел.»

Коли руль у руках бюрократа

« А тепер ось виходить, що і через двадцять шість років залишаються нерозв ’ язаними проблеми, які по-нормальному вже давно мали б бути закриті. Бо ж учасники тієї невидимої війни по захисту мирного населення помирають досить швидко. Звалюють з ніг важкі і підступні хвороби. А ліки дорогі. Тому ці пенсії - від двох з половиною тисяч гривень і менші виглядають як для людей змучених життям просто посміховиськом. А розмови керівництва Кабінету Миністрів про поступове розв’язання проблем ліквідаторів - то просто нечесні розмови чиновників задля послаблення тиску соціальних вимог скривджених ліквідаторів минулої осені. Та навіть гірше стало, чого там соромитися, - додає ватажок районної організації. Я сам мав тримати боротьбу, задля доведення за нових бюрократичних вимог, доказів своєї участі у роботах у перші дні. Їм бачте, довідки з міськвиконкому Прип ’ яті виявилось замало. І прийшлось шукати у архівах. Так і витратив 5 років, щоб отримати першу категорію ліквідатора. А хтось не витримав, хтось помер...

Сьогодні я мав нагоду вручати нагороди «Союзу...» нашим колегам за виявлену мужність чверть століття тому поруч з реактором і ось про що подумав. І чого се воно виходить так, що за ці ж роки жодному нашому ветеранові так і не знайшлось можливості вручити бодай одну чи дві державної нагороди від імені Уряду чи Президента? Щось не те робиться...»

І Олександр Миколайович показує нам одне з останніх представлень до районної адміністрації про нагородження одного з активних захисників від наслідків катастрофи Леоніда Шестака, який мужньо відпрацював у найспекотніші дні поблизу реактора у лісах навколо Прип’яті, державною нагородою. Не вийшло, бо відмовили у області. А там, як це бувало і за Союзу є елементарна система плану видачі нагород. Навіть пояснення з Комісії при Президентові України не посоромилися розіслати на області про пересторогу від зайвих нагороджень чорнобильців. Мабуть турбуються, що медалі та ордени на грудях ветеранів-ліквідаторів будуть дошкуляти нерадивим бюрократам? Бо чи писали б тоді таку безглузду рекомендацію, посилаючись на небувало велике надходження документів у 2008 році - аж 155!? І це на всю Україну, на 120 тисяч інвалідів, якими є по суті кожен учасник ліквідації наслідків аварії.

Ось таке воно постчорнобильське життя. Життя без прекрас, без помпезних промов, без брехливих муміфікованих облич чиновників неначе на замовлення.

«Всього з Новгород-Сіверщини визнано 207 людей, що віднесені до різних груп ліквідаторів. А померло за 26 років103 наших друзів. І були вони далеко не старі. Бо зараз найстаршим ледь минуло шістдесят років...» - невтішно про такий сумний список нагадав пан Олександр.

Житття триває

Зовсім поруч з місцем невеличкого меморіального знаку, на згадку вдячних нащадків про жертовність земляків у дні великої трагедії, на дитячому майданчику, як ніколи багато дітей. Адже вперше від початку весни термометр показав 26 градусів. Рівно стільки, скільки минуло років після важкої ночі 26 квітня 1986. Відчуваєте, скільки тут шісток зійшлось!?

Радісні матусі, свіжі обличчя малечі постчорнобильської епохи. Сподіваймося, що всі вони будуть набагато щасливішими ніж їхні батьки та дідусі, які відчули терпкість та гіркоту бездушного Чорнобиля 1986 року, зшаленівшого від людського безглуздя. Сбережи їх, Боже та надай всім розуму на довгі роки у майбутні покоління.

Ми обираємо футбол

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 17:43:01 +0300

Нещодавно мав можливість слухати районних чиновників щодо організації традиційного відпочинку дітей шкільного віку під час літніх канікул. І пригадав, як у свій час аварія на Чорнобильській станції внесла радикальні зміни у підході до комплексного вирішення питання з життям, навчанням та відпочинком школярів, коли діти підлягали обов’язковому оздоровленню. Відбувалось це ще за Союзу, а тому і чиновників, задіяних у різних бюрократичних формальностях у зв’язку з цим – було немало: від райкомів комсомолу, клерків з профспілок, завідуючих райвідділами освіти і аж до секретарів з ідеології.

Пам ’ ятаю,бо працював директором середньої школи, а тому і мав щоліта клопіт з відправленням до сотні дітей до місць відпочинку на морі, у санаторіях регіонів, куди, наче б то не прийшла страшна хмара радіаційного забруднення, в тому числі на Сумщину. За майже сто кілометрів приходилось добиратися до місця формування спеціального літерного потягу на станції Пирогівка у Шосткинському районі, бо тоді ще Новгород був відрізаний від країни через відсутність мосту через Десну. І так - щорічно.

Впродовж року різними формами відпочинку чи оздоровлення охоплювалось сто відсотків учнів!!! У наступному, з середини 90-х, ситуація почала змінюватися. І як доводять свіжі події навколо цієї теми, питання про оздоровлення української юні стало для чиновників різного рівня просто зайвим клопотом.

По-перше вже ніхто, здається, не піднімає голос про особливу увагу навіть до тих населених пунктів, що віднесені до зони «зазнавших ураження території внаслідок аварії...», а по-друге, вже сама ця шляхетна справа найчастіше спускається на гальмах через припинення публічних розмов про необхідність уваги до дитячого здоров ’ я.

А через 26 років після Чорнобиля у найпівнічніших Новгород-Сіверському та Семенівському районах знаходимо шокуючий приклад, коли констатуємо, або, як кажуть, отримуємо те, на що й мали очікувати після того, як довго чиновники не давали відповіді на запитання: Чи потрібно оздоровлювати юних сіверців та семенівців? Потрібно, якщо не запізно, бо у повідомленнях про хід призивної компанії серед молодих 18-літніх юнаків до війська України, яка проводиться Новгород-Сіверським об’єднаним військовим комісаріатом знаходимо, що кількість юнаків, про яких навіть і мови не можна вести як про здатних брати до рук зброю в силу здоров’я, сягає аж 70%. Ви тільки вдумайтеся, що тепер тільки кожен третій може називатися призовником. Отакої!

Ось так, після цієї арифметики можна мовити і про деякі речі більш конкретні з положення справ з оздоровленням, на яке очікують батьки дітей влітку 2012 року. І це, здається, є найправдивішим показником піклування держави про постчорнобильське покоління. Адже не все, насамкінець, у нормальній європейській державі, має бути прив ’ язаним до футбольного мяча!? І це не саркастичний гумор, а тверезий погляд на досить тривожні речі, коли ще кілька років тому національно-свідоме товариство почуло, що задля успішного іміджу нам конче не вистачає Євро-2012 року!?

За словами начальниці управління сім’ї, молоді та спорту Новгород-Сіверської райдержадміністрації пані Нелі Чугаєвої, цього року планується оздоровити 60% дітей - 1624 дитини з 2706 учнів, яких наразі саме стільки сидить за шкільною лавою від першого вересня 2011 року.

На цьогорічну так звану оздоровчу компанію витратять наче б то 164 тисячі гривень з районного бюджету. І на цю суму можуть повеселитися, тобто добре поїсти та відпочити діти–сироти, з малозабезпечених родин тощо. Ще буцім то 100 тисяч викладе на конче потрібну справу районний фонд соціального страхування з втрати працездатності. А взагалі то цей умовний відпочинок для більшості дітей з названих категорій матиме такий особливий характер, бо без втрати зв’язку з рідною оселею!? Зовсім, як колись у лікарнях придумали поняття «денний стаціонар»!? Бо діти 24 навчальних закладів перебуватимуть у пришкільних таборах. Їх планують відкрити вже у травні. А ще, можливо для 70 діточок з навчально -виховного комплексу «Дзвіночок», що у місті, нинішній рік теж має завершитися добре організованим відбочинком. Але поки що впевненості нема нівкого. Проблема зникне, коли вдасться вишукати те, чого ніхто не загубив на дорозі - аж 11 тисяч гривень!? І цей сором для міста, яке ось-ось за кілька тижнів пуститься в танок та розгуляється по повній програмі у палкому пориві душі на так званому Міждержавному святі «Нетлінне «Слово...»?! Цікаво, а звідкіля на цю феєрію отримають гроші, яких нема? Хіба що від «старших братів», що ініціювали такий для них вдалий варіянт входження у культурно-історичний простір нашої минувшини.

Під питанням стоїть і Фаївська школа з 16 дітками, де не здатні забезпечити 16 дітей придатною для вживання в їжу водою. А ще й Кам ’ янська Слобода, де теж біда щодо водозабезпечення.

Все це з різними додатками оперативного плану і псує настрій завідувачки районним відділом освіти пані Ірини Зюзько. Нема чому радіти молодій чиновниці. А пісимістичний настрій не зміг сховати навіть офіційний формат засідання колегії райдержадміністрації, яке пройшло наприкінці тижня перед травневими вихідними.

Причин непередбачуваних весняних хвилювань у райвідділі не треба довго шукати, бо вони виявились геть на поверхні, буденними і традиційними, у вигляді непідготовленості дитячого табору «Десна», що у сосновому бору, за десять кілометрів від центра Новгорода-Сіверського, до відкриття «особливого сезону» - здається сорокового(?!). Дитячому табору ось виповниться сорок років. Але завідувачці освітянського відділу не до урочистостей на кшталт київських за програмою великого футболу. Тут дивись, щоб не прийшлось вже цього разу замість непопулярного у народі сорокаліття, проводжати минулу історію табору назавжди. Жінка зі сльозами на очах просто таки благала врятувати сезон відпочинку 120 дітей впродовж двох змін по 21 дню!?

Чому ж так тривожно та чому і від кого врятувати? Тому що дирчаві дахи у двох основних корпусах треба перекривати. Поламані меблі, ліжка, що є ровесниками пори Леоніда Брежнєва теж варто було б замінити. Потребує нового обладнання сантехніка харчоблоку. Вже не кажучи про танцмайданчик, туалет чи криту естраду!? ...Отже, конче потрібно знайти сто тисяч грошей, щоб у півтора місяці - до 19 червня, впоратися з ремонтом.

Очільниця освіти ще просила галузеві профспілки посприяти батькам у придбанні путівок, бо вони теж чималенької доплати вимагають - 500 гривень І таку звитяжну справу, як для початку ХХІ століття, вже зробила профспілкова організація освіти та науки.

Отже, як виходить у підсумку, розмова про дітей так і залишається розмовою, коли постає питання про гроші. Нажаль і Новгород-Сіверський, в якому немало людей з небідними статками, коли поглянути на сферу бізнесу кожного, або краще на найкращі світові марки їхніх авто разом з силенною силою фейєрверків, що піднімаються у нічне небо на честь їхніх іменин!? От тільки ніхто з них не має у душі тієї культури, щоб на повний голос заявити, що готовий вирішити без проблем те чи інше фінансове питання.

Але, здається, це настільки вже непідйомне питання, що мабуть будь-яка пропозиція на адресу морально стомленої керівниці районного відділку освіти, так і не матиме позитиву. Тому, що у бідного, як доводить життя - грошей нема, а у багатого - їх вічно не вистачає. А що ж держава? А держава за мить вже буде буцати у футбол, який став «українською мрією» тих, хто подарував нам шанс у такий спосіб не загубити сподівання та віру у те, що «покращення настане вже сьогодні»!? А вірніше - можливість насолоджуватися самовдоволенням від успішного прориву, коли ми всі довели старій Європі, що вміємо полюбити футбол, навіть коли в країні не до футболу.

Борис Домоцький, Новгород-Сіверський

Слухалось на колегії, або економіка поглядом стороннього

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 17:41:38 +0300

Що й казати, не солодко наразі з перспективами, які подарував новгород-сіверцям тільки що завершений на останньому диханні перший квартал 2012 року. До речі й на 21 році незалежності держава все продовжує зберігати систему бюрократичного звітування влади на всіх рівнях щодо виконання планових (вибачте, тепер це зветься прогнозованим очікуванням) показників розвитку району, області за квартал, півроку, дев’ять місяців, рік. І так-все життя по колу, з купою паперів та великою свитою чиновників. То ж, хіба такою мала б бути сучасна модель української економіки?

Останнє засідання колегії районної державної адміністрації розглядало низку питань у контексті аналізу виконання «Програми економічного і соціального розвитку та бюджету району на 2012 рік за підсумками І кварталу». Звітував перший заступник голови Новгород-Сіверської райдержадміністрації Іван Гавриленко - людина з найбільшим досвідом перебування на високих посадах районного масштабу. Ще від часів Леоніда Брежнєва.

У такій ситуації, покладаючись на багаторічні власні спостереження, можна сміливо припустити, що навіть маючи достатній рівень фаху, люди такого віку, майже ніколи не можуть влитися у свіжу струю сучасного життя. Бо як не верти, а вони занадто далекі від того, щоб зрозуміти все, що відбувається навколо. Тим більше, що існуючі зараз умови, нехай і не досконалі на законодавчому рівні, все одно вимагають далеко не тих запасів знань, правил, вмінь та навичок, за якими жив чиновник Радянського Союзу, якого тільки райком породжував як номенклатуру, зрощував як фахівця та знишував як не потрібний у подальшому елемент. Що було, то було... Отже сумлінний виконавець волі райкому партії і ініціативний управлінець сучасного ринкового суспільства - це зовсім різні поняття.

Слухаючи мову офіційних паперів

Ось і цього разу, вкотре малюючи на присутню публіку у залі районної адміністрації картину розвитку промислового та аграрного комплексу разом з потенціалом виробничої та торгівельної інфраструктури, пан Гавриленко не раз апелював до пропозицій через власні судження до фактів успіхів та прорахунків, які щоразу нагадували ту далеку пору командно-адміністративної системи, коли проходило бюро райкому.

Так, наприклад, зменшення чисельності фізичних осіб у дрібному підприємництві автор суджень напряму пов’язував з «прийняттям нового податкового кодексу», а можливість покращення збуту товарів місцевих підприємств, які відчувають кризу збуту через присутність на ринку дешевої «чужої» продукції, волів би покращити по-своєму, методом постановки питання перед представниками керівників підприємств району щодо придбання продукції «місцевого виробника»?! Навіть «живі» приклади навів з черенками для лопат, крейди молотої, вапна і ще чогось, яке виготовляється на новгород-сіверських заводиках. От тільки здається, що очільники місцевої влади не завжди вчитуються у ціну та не з того боку поглядують на якість товарів та послуг. Натомість прискіпливий покупець давно вже навчився ставитися критично, а так і залишає без попиту на прилавках перелік товарів своїх підприємств, віддаючи перевагу сусіднім з Семенівки, Шостки, Чернігова, а то й чужої країни? Чому? Бо дешевше, а потім і якісніше. Адже мали б знати довго так керуючи підшефним народом, яка вона купівельна спроможність новгород-сіверця!? Інша справа керівника такого рівня, в силу повноважень, все таки привчити підлеглих вимогливості, до виконання букви закону перш за все по якості товарів та послуг у районі, а не так, що маємо зараз. Автором цих рядків було нагадано пану Гавриленку, як роками він був першим, перебуваючи і на нинішній посаді, і у ранзі багаторічного голови районної ради, серед тих, хто постійно проштовхував ідею датування місцевого хлібзаводу, рятуючи його від занепаду, який наближався на очах на фоні втрати іміджа через неякісну продукцію до крайньої межі. І тоді у хід йшли все ті ж аргументи на кшталт «давайте підтримувати свого виробника» всупереч здоровому глузду, щоб замінити керівника чи примусити працювати по-людськи. Потім ще була смуга кількарічного розвитку, коли теж, вже приватний власник, натякав на проблеми різного формату. І раптом - бац, сам пан Гавриленко з високої трибуни повідомляє як новий господар заводу з вирбництва хліба знизив(вперше в історії!!!) ціну на хліб!? Ото вам і весь командно-адміністративний інструментарій. Треба працювати. І це мав добре розуміти відповідальний чиновник, дивлячись навіть на те, як у самому Новгороді-Сіверському хліб з Семенівки, що за сто кілометрів, продається дешевше ніж «продукт місцевого товаровиробника»!?

Коли бракує принциповості

Через таке немало запитань викликає сама застаріла методика доповіді перед присутніми. На кого вона розрахована. Адже йде розмова по суті на засіданні мозкового штабу району. А так і око ріже вже традиційна відсутність на зібраннях тих, на кого направлена зтурбованість існуючими негараздами, м ’ яко кажучи. Навіть ті, до кого весь район має оберемок запитань, внаслідок безвідповідального ставлення до обслуговування населення, не вбачають доцільності своєї присутності. Як-то, наприклад керівництво місцевого автопідприємства. А звідтіля і безлад, який ніхто так і не поборов за довгі роки!? Простіше чекати повного завалу. Не дивлячись на те, що кілька місяців тому на такій же колегії чули про прагнення керівників району покласти край витівкам безглуздої політики керівника підприємства у наданні послуг з перевезення пасажирів. Тим паче, що ця організація має великі переваги на ринку району, де виступає майже монопольним гравцем, коли не брати до уваги представників іншої області. Слава Богові, є рейси, проти яких грудьми ставали й під колеса падали командири автопарку, сподіваючись потихеньку витравити сумлінних перевізників Шостки, що змогли майже за всіма напрямками впродовж десяти чи більше років виконувати рейси з сусідньої Шостки. А тепер уявіть, що завтра Шостка припинила!? Залишається вихід один... Бо інакше справа була б просто патовою. Натомість цей пресловутий «місцевий виробник» Новгород-Сіверський автопарк порізав все на брухт у пору реорганізацій ще за останніх подихів Союзу. Ну, а тепер мають півмільйонні дотації від держави на перевезення пільговиків. То для чого напружувати м’язи? Так і животіють.

Неефективність владного менеджменту

Отже на кожному кроці відчувається неефективність місцевої влади у використанні потенціалу оперативного менеджменту з позицій контролю виконання суб’єктами економічних, фінансових та правових відносин своїх зобов’язань перед найманими працівниками та перед фіскальними органами. Можна нагадати такі виразні ляпи як виплата заробітної платні у низці різної форми власності сільськогосподарських підприємств, коли йдеться про 682 гривні на місяць!? В той же час ведемо розмови, що певні з них, знаходяться серед так званих успішних за критеріями місцевого порівняння. І чомусь, виходить може господар господарства у Лісконогах та Рогівці Василь Юдицький забезпечити середню оплату робітникам на рівні майже у півтори тисячі гривень, а разом з тим у «Блістівському», що й не був наче б то серед останніх, вовтузяться зі смішними 788 гривнями!?

Насторожує, що пересічний мешканець краю так ніколи і не чув від районного очільництва, і не тільки останнього заходу до кабінетів у 2010 році, справжньої критики про конкретну ситуацію на тих підприємствах, де начальникам вдається перебувати у списку почесних страждальників, вічних банкрутів!?

Цього разу, за підсумками кварталу теж озвучувалась цифра «вісім прибуткових і вісім-збиткових». «Одним словом – п ’ ятдесят на п ’ ятдесят, - закінчив думку про порівняльну картинку успішних та невдах пан Гавриленко. От тільки жодної тези не почули про заходи та прогнозоване ставлення до вічних аутсайдерів, які не вміють і не хочуть працювати, до останнього вимучуючи всіх і вся. Одним словом у підсумку він вкотре обійшов вічно «ранімую» тему.

Тема фінансового голоду, від якого врятує Євро-2012

У всякому разі такої думки була у фінальній частині своєї доповіді на засіданні колегії пані Олена Бикова, начальниця фінансового управління. Кому, як не їй знати, що то є пуста каса району. А тому велику проблему виділила окремим рядком у виступі про бюджетні справи району. Казала про чималеньку заборгованість по виплаті заробітної платні бюджетникам та про таку ж ситуацію з проплати за енергоносії. Треба від долі очікувати кілька мільйонів, майже як пальців на руці!? А в іншому випадку, хіба що втікати до Києва, щоб душу відвести на все тому ж пресловутому Євро!? Так, саме на Євро-2012, яким, немов лялькою для дорослих Олена Миколаївна розвеселила кожного, хто знається на її такому специфічному гуморі, немов китайська поезія. Тут навіть хто спав - прокинувся, адже доповідачка по-простому так і наголосила, що за таких обставин які склалися у нашому районі з борговою невиплатою, «сподівання покладати можна тільки, на(!?) «Євро-2012»!? От тільки, чому до такої події всіх відіслала Олена Миколаївна, керівниця райуправління фінансів, можна лише здогадуватися.

Як не згадати Микиту Хрущова

Більш конкретно та й взагалі якось приземлено звучала тема сільського господарства. А так і сприймалась вона простіше з морально-психологічної точки зору. Звітував заступник начальника управління сільського господарства Володимир Радченко.

Знаємо, що й там, де головним засобом виробництва виступає наша рідненька земелька, зараз не мед! Але, тим не менш, у якомусь напрямку потяг все таки зрушив. Хоча наразі говорити про подолання глибокої кризи у районі з цього питання ще зарано, бо нема гарантованого підгрунтя під ногами. Ще так - туди-сюди, немов на топкому болоті.

Так, навіть проанонсовані плани підняття ярого клину на площі за 10 тисяч гектарів здаються непоганим зачином. У всякому разі трактори, сіялки, культиватори та інша техніка на полях тепер стають не музейною рідкістю, як років п ’ ять тому. Однак такий загальний рух породив і кілька прискіпливих зауважень, які досить часто озвучують люди. А чи не занадто нові інвестори «підсіли» на кукурудзу, соняшник, ріпак!? А коли все так гарно пішло, то чому район особливого покращення у наповнюванні бюджету тими ж таки інвесторами не відчуває? Чому інвестори не бідні(бо люди вже навели довідки), а проплата за аренду у більшості випадків лишається мінімальною? Де розвиток інфраструктури? Чому часто заорюють паї людей, з якими не вкладали угод у конкретному селі?

І перш за все, чому так хвилюються за тисячігектарні площі під маїсом, тому що поважною культурою Микити Хрущова у цьому році обіцяють за словами пана Радченка «накрити» не менше за 5 тисяч гектарів! Та навіть і не у площі під царицею ланів справа. І не про те, що аж до нового врожаю стоїть качаниста на безкрайніх полях. Тривожить млявість нових сільськогосподарських капіталістів, піднімаючих цілину на Сіверщині. Поки що від грошовитих господарів віє прохолодою до рішучих кроків по паралельному з заорюванням великих площ на бідних земелях, щодо розведення великої рогатої худоби!? Авжеж не сліпі і бачили, як останніми двадцятьма роками поспіль у так званих за традицією колгоспах, за виключенням 3-5, просто викинули геть з голови питання про внесення добрив. Йшлося методом «взяти і не віддати». Вимучували, як тільки могли цю нещасну страждальницю, яка ще й навчилась давати певні врожаї на «голодний шлунок»!? Тепер же їх без традиційного «золота» з ферм не підняти. А ось підсунути ближче до загибелі - якраз той момент, що здається сам по собі випливає з шаленої гонитви за швидкою наживою нових господарів: за спиртом, біодизелем, іншою новою речовиною, на яку очікує Європа.

Отож представником сільгоспуправління і було озвучено певні проблеми з того вантажу незакінченої у районі процедури розпаювання землі, а вірніше - з окремих пунктів цієї справи, як несправедливого укладання договорів з орендодавцями, бо селяни скаржаться на вартість оренди, що на їхню думку занадто не по ціні землі. Каже, що на 1 квітня 2012 року документи підписані з 6,5 тисячами колишніх колгоспників (93% паїв) на суму виплат у 7,5 мільйонів гривень.

Пан Володимир Радченко назвав і цифри – від 2,5% до 4%, у межах яких орендарі і виплачують селянам гроші за земельний пай. Звичайно що на те він і є, цей земельний договір, з підписами та погодженнями на умови пропозиції, щоб його прийняти або відхилити. Тому кивати у бік земельних магнатів щодо неправільних дій чи не вигідних умов після підписання, є справою далекою від серйозного ставлення до проблеми зі здачою землі в оренду. А то, й як не прикро, не коректною.

Одне тільки насторожує, що свої завдання не завжди з розумом виконують бюрократичні органи, які б вже давно мали б навчити різним тонкощам переважно несвідомих на правових аспектах земельних операцій вчорашніх колгоспників. Ну і, звичайно що про власне бажання працювати на землі, яку ти отримав навічно у володіння. Тут коли вже напряму говорити, то земля мала б розглядатися не лише як перспектива отримати ламаний гріш, продавши її за безцінь, а як тільки відкриється ринок землі. Але, на жаль, поки що перспектива не райдужна, бо про роботу на цих паях принаймні у нашому районі, як показує опитування думки, прагне не більше 10% трударів. Поживемо - подивимось.

Поза увагою промовців

Прикро, що вустами чиновників не було озвучено жодної пропозиції, критичного зауваження стосовно гуманітарної частини владної політики по виконанню «Програми...» у районі. Бо ж саме у цій частині мали б виконуватися намічені передові ідеї розвитку освіти, культури, охорони здоров’я, соціального забезпечення, про що безперервно репетують державні засоби масової інформації, виставляючи це досить скромним висловом - «покращенням життя вже сьогодні»? От тільки, нажаль, у провінційний та Богом забутий Новгород-Сіверський великі прориви скоріш за все ще у дорозі!? Що поробиш, погані дороги. Ось і чуєш у кулуарах зібрання невеселі монологи голів сільських рад з традиційними скаргами на всілякі проблеми, вирішення яких часто набуває вічності та непідйомності. Тут і висновки знаходять дорогу самі по собі - про єдиний порятунок для району у вигляді великих інвестицій у найбільш перспективні та привабливі напрямки економіки. Туди, де Подесення без сумніву виграє, а так і район має шанс вистояти. Ось і виходить, що одна справа - говорити, а зовсім інша річ - працювати в інтересах громади, якою б великою чи маленькою вона не була.

Борис Домоцький, Новгород-Сіверський

Великий Сонцепоклонник, потомок Дажьбога (закінчення)

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 17:40:10 +0300

null

А ще п рирода у М. Коцюбинського – це мати, яка посилає щедрі дари людині, приносить їй естетичну насолоду, здоров’я, натхнення. Як справжній майстер художнього слова Михайло Коцюбинський природу відчував тонко , ніколи не втомлю ючись від милува нн я її красою.

Як і в казках, легендах, пе p еказах, так і у повісті «Тіні забутих предків» оживають ліс, го p и, річка Че p емош. А ще діють незвичайні ге p ої. Оживає казка. Казка добpа і зла. Казка любові і ненависті. І ній відсутні як почат ок , так і кін ець . Тут гоpи, полонини, pі чкові потоки, ліси, гуцули зі своїми звичаями, віpуваннями, повіp'ями та багато наpодни х символ ів .

"Тіні забутих пpедків" дихають наpодною твоpчістю. Уже з пеpших стоpінок повісті потpапляємо в атмосфеpу пpадавніх віpувань у сили добpі та злі. Уявлення пpо чисту й нечисту сили, пpо добpо і зло не зникають і в доpослому віці. Вони тільки набиpають інших фоpм, іншого втілення.

Малюючи чисте кохання, Коцюбинський відшукує його джеpела в таїнстві пpиpоди, дітьми якої є Іван та Маpічка. Тому їхнє кохання справжнє і віддан е .

Повість ствеpджує пеpемогу світл а над тем рявою. І ця пpоблема пpодовжує жити й сьогодні. Вона хвилює нас . Бо з поступом людства впеpед , н ажаль не стало менш е зла. Hавпаки, інколи здається, що воно всесильне. І тоді виникає бажання поpинути у казковий світ письменника, пpоникнутися оптимізмом його героїв , їхнім в мінням пpистосовуватися до життя, по бачити його кpасу і , попpи негаpазди , й надалі жити.

Саме звернення Михайла Коцюбинського до фолькло p них дже p ел наповнило повість "Тіні забутих п p едків" силою, яка надає життєвої наснаги. Ска p бниця на p одної душі зберігає в собі найсокровенніше, найцінніше - нашу генетичну пам'ять, втративши яку, ми будемо приречені.

А на полонинi, високо в горах живуть нявки, у скелях ховається щезник, подару ючий пісню Івану, лісом бродить веселий чугайстер, а гарної днини із води на берег виходять русалки, щоб за спiвати пiсень про у топленикiв та про суш и т и блiде тiло на каменi.

У дусi фольклорної традицiї Коцюбинський майстерно поєднує реальнi картини з народними звичаями. Письменник не тiльки вводить читача в поетичний та у таємнич ен ий свiт вiрувань далеких пращурів , а й спонукає до фiлософських роздумiв . Юра-мольфар робить як добро, так і зло. Палагна постійно ворожить, з легкістю зраджує чоловіка, що суперечить законам людської моралі. Але у творі, як і у народних казк ах , перемагає добро та кохання.

Маю глибоке переконання в тому, що якби М. Коцюбинський не написав про звичаї гуцулів, то обов’язково б написав про поліських відьом, які несли сакральні знання наших предків та могли обертатися на собак, котів, вовків і навіть на копицю сіна.

Цей твiр глибоко нацiональний, сповнений яскравого народного колориту, високої поезiї почуттiв, яка єднає сучасних українцiв з їхнiми далекими, незабутнiми предками та їх німи віруваннями.

Пройшли десятиріччя . М инуть віки, а творчість Михайла Коцюбинського, як світла зоря, сяятиме вічно, збагачуючи людську душу, кличучи в перед до нов их звершень . Вічна слава його життю! Вічна слава таланту великого Сонцепоклонника! Слава Україні, породившої великого генія слова!

Ярина Бодяко, методист районного методичного кабінету Куликівської райдержадміністрації, магистрантка Глухівського національного педагогічного університету ім. О.П. Довженка

Великий Сонцепоклонник, потомок Дажьбога (продовження)

boryslav@NOMAIL.blox.ua — Mon, 14 May 2012 17:39:13 +0300

null

Великий Сонцепоклонник. Так визначного майстра слова називали сучасники. Тому і на початку XXІ століття неповторна особистість письменника зі складним внутрішнім світом, стає актуальним об'єктом дослідження. Бо саме на внутрішньому, ірраціональному та підсвідомому зосереджується мистецтво слова, яке прагне до духовного відродження, до гармонізації людини, суспільства та Всесвіту.

Імпресіоністичне світобачення М.Коцюбинського відкриває шлях до усвідомлення внутрішнього, духовного та психологічного світу людини, яка своїм корінням занурена в історію народу аж до самих його витоків. Великий письменник тим і великий, що кожне наступне покоління може знаходити в його творчості щось своє.

Письменник глибоко розумів і вивчав життя, мав стійкий зв’яз ок з народом, природою, вважа ючи себе її невід’ємною частиною. Т ому й образ природи посідає чільне місце в його творчості.

Він так само близький до природи, як і наші пращури -язичники , які не в ідокремлювали себе від природи, в важаючи лишень її частиною. У літописах навіть Б ога С онця називають пр ащуром русичів. Та й н евідомий автор «Слова о полку Ігоревім» звертався нераз до Дажьбога, про хаючи на допомог у і підбадьорю ючи воїнів нагаду ванням про їхню спорідненість з Дажьбого м . І у першій писемній святині українського народу - Велесовій книзі , також зустрічаємо : «Ми Дажьбогові онуки і не можемо йти чужими стопами…»

Сонце наділяє сил ою природ у і вс е , що з рост ає на З емлі. Напував з цього джерела свою силу і великий митець Михайло Коцюбинський. Язичництво - явище прадавніх часів, натомість його сліди зберігаються до наших днів. Тому, що с хіднослов'янське язичництво не просто з бідн іла та безбарвн а релігі я . Це потужне явище суспільної свідомості з гармоні єю та єдність до природ и , чого так не вистачає сучасній людині, називаючою себе цивілізованою.

Михайло Михайлович Коцюбинський знався на тонкощах природи, особливо полюбляв квіти. Недарма за спогадами свого приятеля, російського письменника Максима Горького, міг годинами оповідати про рослину чи квітку з глибоким знанням ботаніки. І письменник згадував, як одного разу на острові Капрі Михайло Коцюбинський побачив у палісаднику селянина мальви. Підійшов до ни х , вклонився і сказав: «Здоровенькі були! Як живеться вам на чужині?»

Інший сучасник українського класика, відомий художник С.Бутник згадував: “Михайло Михайлович любив квіти. Багато різноманітних квітів було в нього біля будинку. Йому особливо подобались яскраві, буйні. Важко сказати, чого йому подобалися яскраві і буйні квіти. Може тому, що яскраві фарби і буйні форми не тільки бадьорили його очі, а ще й імпонували своїми простими кольорами і ясними формами духу його природи, бо і в його творах все ясно, все просто”.

Близькість майстра прози до природи – проявляє себе у новому підході до зображення статусу людини в світі, коли довкілля трактується як частина її духовного світу, а споріднена з природою людина перетворюється на об'єкт уваги письменника. Цей філософський пошук привів письменника до вироблення власного стилю, як то у новелі «І ntermezzo », ставшої своєрідною кульмінацією його творчості.

Новела «І ntermezzo » - один із найкращих зрілих творів письменника. Вона вся – суцільний пейзаж. Як тільки ліричний герой залишає місто, в його душі запанувала рівновага: напруження відійшло, але бадьорість, радість життя ще не повернулись. Ось як ц ю мить малює автор : «Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір – закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу». Ця тиша поступово починає заповнюватися голосами, зливається з «симфонією полів» і підсилює основну тему твору – наростаюче мажорне розгортання образу С онця. Поступово зникає втома , а життєдайне С онце проникає в душу героя. Воно змінює настрій героя, просочується в глибину його серця, переповнює єство, нада ючи іншого змісту всьому буттю.

Т в і р розкри ває майстерність Коцюбинського як імпресіоніста та новеліста. Тут багато сонця, яке породжує тепло, надію, щирість. Впустіть це проміння в свою душу, нехай у ній заспівають сонячні промені без жодної фальшивої нотки.

(продовження ...)