Блог Бориса Домоцького

Поважна мати

Серед вшанованих - жінки різного віку. З гурту літніх матерів, побачивших життя, була присутньою Марія Петрівна Підковка, корінна містянка. Вона народилася у 1931, коли Україною проходили темні хмари трагедії голодного Геноциду. Скоріш за все, пережите лихоліття страшного кошмару і виховало необхідний рівень свідомості, який дозволив українській дівчинці у майбутньому по-справжньому виконати Господнє благословіння – народити від коханого чоловіка дев’ятьох дітей!?

«Як розповідала мама, - каже Марія Петрівна, - під час вагітності мною їй випала лиха доля перехворіти на тиф, який на ту пору розгулював просторами Новгород-Сіверщини. Люди від нестатків повноцінної їжi мали геть послаблене здоров’я, от інфекційна зараза і косила їх швидко, миттєво поширюючись далі... Але Богу було угодно зберегти маму, щоб і я народилась...».

На фронт проводжала

двадцять двох рідних дядьків....

Сьогоднішні вісім десятків років за плечима Марії Петрівни - яскраво засвідчують право на аналіз сторінок з великої книги роздумів про пережите. А так і на спогади про все, що відбувалось на її очах. На щасливе і гірке, світле і пекельне не вистачить кількагодинної бесіди. Адже що не рік, то нескінченна і окрема розповідь!?

Звичайно що згадує дитинство. Нелегке, скудне, хоча цікаве змістом теплих відносин у великій родині, які успадкувала на подальше життя. Її дотепні та емоційні оповідання вказують на гарну память. Багато інформації присвячується історії міста, навіть окремим її періодам, людям, буденному життю, просто вулицям, підприємствам тощо. Все це зафіксовано дитячими очима, а у наступному вже свідомими міркуваннями про те, що відбувалося навколо.

Та чи не найзапам’ятнішим дійством у низці кольорових та чорно-білих картинок минувшини виділяється початок війни у 1941 році, на яку відправлялись одразу поспіхом аж 22 рідних дядьків(!?). Співали пісні і йшли воювати. А потім місто опинилося під чоботом фашистів. І дарма, що рочків ледь за десять мала, все одно у пам’яті зберегла інформації не на одну сторінку важкого для душі спомину. Ну хоча проте, як дивилась у очі зустрічним виснаженим полоненим червоноармійцям, яких тисячами гнали з залізничної станції Пирогівка, що за Десною, до Новгорода-Сіверського. Цивільні люди з ближніх сел та міста (а це жінки та діти) чистили дорогу від снігу. На цих десяти кілометрах дороги радянські вояки падали і, замерзаючи, ...помирали. Або, каже згадую, як дитячими руками тягала від великого вугільного кагату на залізничній станції ведерко палива. Треба ж було грубку топити, щоб не вимерзнути!? Ото і є спомини очевидиці.Усі вони з босоногого довоєнного дитинства та непростого часу війни пригадуються жінкою наче у сьогоднішньому форматі. На такі висновки наштовхують дуже змістовні розповіді про забудову вулиць старовинного Новгорода-Сіверського, про людей... От тільки невесело стає, коли починаєш після почутого відчувати ще більшу настальгію до того, чого вже і не побачиш!? А полишене у «спадок» від радянської влади у вигляді безсмаково побудованих споруд, знесених скверів, кладовищ, інших чарівних затишних куточків «городка» примушує замислитися над масштабами наших беззворотних втрат.

«А ще, - продовжує Марія Петрівна, - не виходять з голови сюжети важкої дитячої праці на полях колгоспів з часу визволення 1943 року, коли впрягалися і у плуг, і у борону замість коня... Бо ж орали та сіяли переважно жіночі та дитячі рученьки. Ось так і минало дитинство. Мабуть і дорослішали швидше, і розуму життєвого набиралися. А у наступному мали і дітей своїх відповідним чином виховувати...»

Боронила рідне обійстя до останнього

У контексті згадки про дитинство, таке незвичне для сучасного покоління, а тим більше для дитячих забавок наших днів, перейшли ще до однієї з серії важливих тем. Мова пішла про родинні витоки, обереги життя тощо. І Марія Петрівна з задоволенням поділилася про окремі сюжети з долі предків у своєму сімейному житттєписі.

Каже, «добре знала дідів як з маминого боку так і по батьковій лінії. Батькові вважалися корінними новгородсіверцями. Хтозна, коли й оселилися тут!? У всякому разі на ногах у житті завжди стояли міцно, бо багато працювали. Від епохи діда залишився будинок, який , на жаль, стоїть поруйнованим у володінні родичів, що проживають у іншій країні-сусідці. Він пережив неймовірно важкого удару від комуністичної влади у 70-ті роки минулого століття. Тоді місцеві очільники обрали на нашому городі майданчик під будівництво інкубатора, а у наступному і першої у Новгороді-Сіверському великої п’ятиповерхівки!?»

Багатодітна мати згадує цю історію з тягарем на серці, переживаючи не менш ніж за лихоліття останньої війни. Адже й уві сні навряд чи можна було уявити, щоб зведений власноруч на дідівських землях новий будинок всього за кілька років прийшлось віддавати керівництву міста на нахабне знесення!?

А сам процес захисту власної «фортеці» під час оголошеної міською владою війни перетворився на справжню епопею боротьби добра і зла, світла і темряви, свідомого почуття родини і бюрократичного радянського безглуздя. Та й чи могло таке безглуздя сприйматися спокійно у родині чесних господарів Івана Кириловича та Марії Петрівни Підковок. Бо тільки внесок самої господині у будівництво омріяної власної оселі вражає, коли вона в останній день виношування одного з дітей власноруч закидала глиною стіни у новому будиночку!? Так хотілось швидше перейти. Вони його поставили з чоловіком за кілька десятків метрів від оселі батьків, плануючи народити багато діточок та жити щасливо. Мабуть сам Господь, переймаючись великими витратами фізичних сил породіллі, дарував їй того ж таки 1962 року гарну дівчинку Марійку.

А ще ж був великий фруктовий сад, у якому зростали аж 56 яблунь та інших дерев. Від нього лишилось кілька коренів. Хату з ділянкою відстояти не вдалось.Останнім пунктом постійної нервової напруги у жорсткому протистоянні стала госпиталізація прямо з місця горячих подій, коли повалили будинок, каретою швидкої допомоги!?

Після пережитого родина вимушена була перейти до трикімнатної квартири у двоповерхівку. Так і стоять ті кілька старих дерев у залишках дідівського саду, а поруч - руїни столітнього обійстя. А ще - моторошний спомин про яничар від влади...

Материнська енергетика

З великої родини разом з мамою, винуватицею урочистостей у родині, на святковий захід прийшли двоє синів та онука Тетяна. Інші на роботах та на відстані від материнського кутка.

Вийшло так, що разом з відзнакою та оплесками зали Марію Петрівну квітами вітав генеральний директор місцевого «Заводу будматериалів» Іван Сташук. Це спочатку від нього і вдалось почути перші пояснення про причини такого щирого та теплого, як для урочистого дня, вітання.

«Знаю три десятки років цю чудову і роботящу жіночку. Довго родинами жили поруч, аж допоки я не змінив квартири. Але й після переїзду не перериваю спілкування з Марією Петрівною. Вона допомагала нам з дружиною і дітей наших доглядати. Відносини добрі, майже як з рідною людиною. А мене навіть називає по особливому - синочком!? Бува так приємно стає від цього слова з вуст сусідки, що аж душею відчуваєш материнську енергетику, яку продукує її гаряче серце і відкрита українська душа. Вона все життя працює і працює, не переймаючись здоров’ям. Бо все робить для дітей. Ще років два тому я бачив, як трудилася Марія Петрівна на городі!? Одним словом - це справжня героїня.»

Після такого короткого і змістовного пояснення мого товариша бажання ґрунтовніше поговорити з поважною жінкою про життя-буття виникло само собою. Бо не кожного дня маєш можливість та настрій для непересічного спілкування.

У пані Марії не просто багато дітей, у неї – вони ототожнюють справжню велику родину люблячих і поважаючих маму нащадків. Їх вона народжувала впродовж двадцяти п’яти років, у час, коли не занадто комфортно почувалися майбутні матері. Тоді не стояло питання про великі кошти породіллям, про всілякі пільги молодим матерям. «Туди-сюди й до работи ставала. Скільки тієї «декретної» відпустки - місяць до і стільки ж після. І вперед. Мала працювати для сім’ї. Тому і стажу маю сорок чотири роки. Майже порівну відпрацювала, як книжка трудова пише, у місцевому райпобуткомбинаті та на мясокомбінаті...»

Втрати

У 2006 році відійшов у вічність люблячий чоловік Марії Петрівни Іван Кирилович. Душа в душу прожили з господарем обійстя аж за піввіку!? І золоте весілля справили, і всіх діточок, що Бог дав, на ноги поставили. Тепер лише згадка про найкращу велику частину свого життя - від дня, як побралися у п’ятидесятому молодими і красивими. І як всі випробування долі ділили на двох. Хоча вже самій, бідолашній, випало пережити одну за одною смерті двох молоденьких синочків – 38-річного Сергія та 32-річного Віталія!? Обідві досить важкі і далеко не з’ясовані втрати немов частки свого серця сильно підкосили здоров’я Марії Петрівни. Але треба було жити заради дітей і пам’яті про вiдійшовших у інший світ... Отож тепер разом з пам’яттю про роботящого мудрого і доброго чоловіка оплакує мати так рано пішовших з життя обох синочків...

У дітях радість

На великі родинні свята у звичайній міській і не занадто розкішній трикімнатній квартирі збирається за столом велика новгород-сіверська родина Підковок на чолі з дорогою і рідної матусею - Марією Петрівною, яка впродовж 25 років народила дев’ятерко гарних нащадків українських козачих дідівських родів з Новгорода-Сіверського, Фаївки, Араповичів...

Хлопці та дівчата: Лідія, Марія, Михайло, Іван, Анатолій, Наталка, Сергій, Сашко та Вiтя Підковки - всі, як один, були коханими і бажаними дітьми подружжя. «Ми любили один одного, - розповідає про чоловіка та себе мати-героїня. Чоловік завжди хотів, щоб у нас було багато дітей. Воно так і вийшло І це не дивлячись на те, що ми обоє були у постійній роботі. Адже і чоловік, до речі теж 46 років пропрацював водієм, починаючи від легендарної «полуторки» з кінця 40-х і закінчуючи водієм «Ікарусів» на міжміських маршрутах - на Чернігів, Київ тощо. Щаслива, що наші діти виросли хорошими людьми, за яких ніколи не було соромно. А тому й у віці сьогоднішньому я так само не перестаю відчувати енергію дитячого тепла до себе.»