Блог Бориса Домоцького

Господар оселі над Десною

Навіть перше знайомство з людиною, котра велику частину життя провела за столом, прискіпливо розглядаючи дрібнесенькі деталі годинникового механізму, не відволікаючись на тих, хто поруч, відкрило у особі Дмитра Семеновича Лали гарного співрозмовника. Він не поспішає за темпом тієї хронічної поспішності, якою грішить більшість із нас, переймаючись часто навіяними щоденними турботами.

Натомість він, як і личить старожилу-містянину, чиє коріння тут вже ой як багато років - не квапиться, а так і не примушує співрозмовника хоч інколи поглядати на годинники, яких вже з першого погляду помічається немало: на стінах, поличках, столах. Хазяїн будинку з «господарством», яке тікає, б’є у дзвони чи грає мелодію - чемний, уважний, терплячий. Одним словом, здається, що заздалегідь підготувався для спокійної і змістовної бесіди.

Навколо нього все вписується у змістовну експозицію різноманітного представництва зі світу годинників. Цей простір хоча і складається з неживих і холодних деталей, але вражає особливою позитивною енергетикою. Недарма ж багато кому так подобається просто дивитися на хід годинникового механізму!?

У земному світі дядько Дмитро з 1923 року. Отже побачив на шляху різного і не мало. А так і є про що спитати знаного новгород-сіверця. Тим паче, що він, не дивлячись на вік, міцно тримає у свідомості великий об’єм інформації, та й руки майстра впевнено працюють з мініатюрним інструментарієм міцно тримаючи майже непомітні для неозброєного ока деталі.

Хлопчик у батьків був один. А на традиційне запитання про причину незвичної як для 20-х років ситуації, відповідає філософськи, що так, мабуть, вирішили батьки та Господь підказав!?

Про себе, друзів та місто…

Розповідаючи про себе, друзів, місто епоху, він вербально малює картини спокійного і непоказного довоєнного життя. Веде немов за руку вуличками тридцятих років, коли маленьким ще побачив дитячими очима те, що залишилось від «непу» з її крамницями, лавками, жвавим базаром по вихідним дням та гучним кількаденним ярмаркуванням. А ще краще - відносно ситим дитячим шлунком. І оскільки рід Дмитра Семеновича у місті над Десною є корінним, то й сам він, вважайте, має право називатися «ходячою енциклопедією». І про планування міста, про його вулиці, парки, сквери, одним словом про стародавню історію можна слухати годинами. Та й сьогоднішнє обійстя годинникаря на тій же кручі над Десною, де і народився 88 років тому. Ця місцина, що заселялася ще у 19 столітті, навіть у передвоєнні роки мала небагато хатинок. Тому і було тут значно розкішніше. У 50-ті, радянська влада «повідрізала» земельку більшості спадкових містян, втискуючи нові оселі прибулих. Господь зберіг будиночок, якого батько поставив у рік народження сина. А так і підходить споруді дев’яностий рік. Але він ще готовий обігріти і надати дах над головою онукам та правнукам. Хіба не історія!?

З прибиральника – у майстри

На середині тридцятих, коли Новгород наближався до межі повного згортання всіх ліберальних відступів від будівництва соціалізму, маленьким підлітком Дмитрик відчув необхідність допомагати матері. Бо занадто вже рано пішов із життя головний годувальник - батько. Йому й сорока не минуло. А за життя голова родини справно заробляв гроші, маючи авторитет гарного маляра у місті. Тепер вже син, забувши про підліткові роки, мав перебрати на себе частину клопоту дорослого чоловіка.

Якось випадково, з дитячої допитливості, він познайомився з двома немолодими євреями - годинникарями з майстерні на вул. Губернській. Цей заклад був підпорядкований промисловій артілі міста під назвою «Червоний коваль». Тут ремонтували будь-які годинники, примуси тощо.

Майстри запропонували юнакові для початку взятися за щоденне прибирання у «фірмі», бо нещодавно прогнали геть штатну техробку, яка занадто вже полюбляла поцупити щось з цінних речей, які тут оберталися. От і урвався терпець дядьків, а юнак отримав роботу. Сформована з дитинства вимогливість навчила Дмитра вникати у складні операції працюючих дорослих, яким виглядало годинникарське ремесло. Головне не поспішати, - націлювали мудрі майстри, а так і пішла справа, не дивлячись на юні роки у самого Дмитра.

Маленькі коліщатка з гвинтиками захопили юнака. А ще й копійчина зароблялась. Він навіть відмовився у 1937 році від продовження навчання у старших класах місцевої української десятирічки №2. Сьомий клас виявився останнім. Постало питання про допомогу матері, яка ще не так давно мала непоганий заробіток, випікаючи хліб, а тепер, під кінець тридцятих, коли індивідуальну працю остаточно поставили під заборону, вона полишила вдячну від людей роботу. До речі й через десятки років пан Дмитро теплими словами згадує маму, вважаючи що її щоденна турбота про нього разом зі щоденними молитвами у церкві й допомогли йому з дитинства пройти по життю без особливих втрат здоров’я та сили.

Мати співала у церковному хорі Свято-Воскресенської парафії храму, що стояв недалечко від хати з 8-літнього віку. Дмитро теж з дитинства часто відвідував храм. А коли церкву зруйнували безбожники, тут поставили триповерховий універмаг.

Війна у долі Дмитра Лали

У людей віку Дмитра Семеновича, ті, кому звичайно цікаво, питають про події, що хронологічно стоять далеченько від сьогодення. От як наприклад війна!? Про неї хочеться дізнатися якомога більше.

«До війська у 1941 році, - каже ветеран, мене не забрали, бо не мав 10-літньої освіти. А тому період окупації Новгорода-Сіверського запам’ятав добре з самого початку радянсько-німецької війни від 22 червня 1941 року. Своїми очима бачив, як після входження німців у місто і облаштування на деснянському лузі біля озера Жгань концентраційного табору для полонених Червоної армії, прилетіли якось радянські бомбардувальники і почали кидати бомби на табір. Багато загинули, але й багато розбіглися, хто мав силу… Кілька бомб упало і у центральній частині міста. Була знищена і моя школа, - підсумовує розповідь про страхіття і лихоліття вже з перших днів війни пан Дмитро.

Є у старожила подій військового часу у місті власні спостереження більш психологічного і ментального плану. Про німців, яких він мав можливість спостерігати чи не щодня від пізньої осені 1941 року, виніс досить оригінальні міркування з прикладами.

«Коли війська вермахту жваво рухались в першу осінь до Москви, у нашому будинку розмістилася «комутаторна», що забезпечувала якийсь досить серйозний зв'язок. Тут жили і чергували кілька німців. Вони пристойно себе поводили, ніколи не дозволяли бешкетування, всілякого безпутнього дозвілля тощо. Свої бувало карали ж своїх за п’янство, яке у чужинському війську зовсім не заохочувалось. От я і запам’ятав про таке, як прийшлось затягувати молодого німця з великого морозу на вулиці, куди його, як «перебравшого» шнапсу, викинули геть його ж колеги. Я вирішив його затягти до коридору. Так німці і на мене нагримали!? Вважали, що своєю поведінкою він заслуговував замерзнути. Отакої!»

А у вересні 1943 року Дмитро відправився з власної волі на війну!? Коли за тиждень чи два у лісі за Десною виявилися радянські війська, він з кількома хлопцями подався боротися з німцями.

Прийшов до одного з підрозділів Червоної армії… «Розповів, - каже хто і що, де живу, на який вулиці, у якому будинку. А ще додав, що у дворі німці облаштували мінометний розрахунок. Ото на радощах від такого своєчасного наведення «на пораженіє врага» і бабахнули по батьківській хаті !? Та, бачиться, допоміг сам Господь. Мина застрягла у верхньому трямі будівлі і не розірвалась, а тільки дещо розворотила. Так і уціліла рідна хата. Ось і мешкаю тепер я у ній!?»

Після Новгорода-Сіверського осінню 1943 року шлях воїна лежав на Білорусію, де під Мінськом опинився у штрафній роті!? «Причиною всьому, - знов заговорив старий солдат, - став випадок, коли перебуваючи у караулі, став свідком, як капітан Червоної армії катував у машині, що було з місячної ночі гарно видно, одного з солдатів, що був призваний до лав війська нещодавно. Спочатку його просто хотілось пристрелити. Звичайно, що про таке я у голос заговорив. Ось мій язик і привів мене до звинувачення у поширенні наклепницьких чуток про славних командирів червоної армії. Тоді це робилось досить швидко. Мене відправили туди, звідкіля не так вже і легко повернутися живим. Чому? Тому, що і зброї не давали.

От тільки був один гарний офіцер. Так обернулось життя. Він дав мені англійський карабін і саперну лопатку. А всім напередодні сказали - «добудєтє в бою!» Особливо у нагоді, а насправді – рятувальницею, видалась саперна лопатка!?

Нас кинули у пекло - взяти «сходу» потужне бетоноване укріплення німців, бункер!? Та під градом свинця з кулеметів наступ захлинувся. Був невеличкий передих. Ми з товаришем за допомогою рятівної лопатки ледь встигли окопатися під сосною. Тут німець і накрив. Всі солдати полягли – більше сотні!?

Залишила доля живими нас двох. Попали у німецький полон. Спочатку був табір військовополонених, а потім у місті Бітель на лісопильному заводі працював молотобійцем у ковальні.» У 1945 році Дмитро Семенович, за звільненням, після перевірок у традиційному дусі «особливого відділу» продовжив службу у Німеччині та Польщі у зенітному підрозділі.

А як же склалася доля у мирний час? Чи не призабулася за війною практика годинникаря? Почули, що років чотири після війни Дмитро Лала працював за професією юності, а у наступному - пішов на романтичний шлях, ставши, як він каже, річником. Тобто з 1952 року почав освоювати легкі річкові катери.

Спочатку перебував на Брянщині, займаючись сплавленням лісу з придеснянських сіл Росії до Трубчевська, Білих Березок тощо. «Десною тягнули бува по дві тисячі і більше кубометрів деревини. Адже тоді йшло післявоєнне відновлення господарства. Повертаючись на вихідні додому, можна було і собі стовбур сосни притягти. Тоді ж замінив підлогу у світлиці. А стару використав для першої кімнати… Хороший був матеріал, не те, що зараз, коли майже весь ліс вражений хворобами.»

Так і пропрацював на пристані «Новгород-Сіверський» у річному флоті більше тридцяти років добрий і порядний чоловік з Новгорода-Сіверського Дмитро Семенович Лала. Колись життя, сповнене, як у будь-якої людини проблем і непередбачувань, примусило з юності шукати самостійну стезю до заробітку. Так і отримав професію, що зробила його відомим серед городян на все подальше життя. Адже він - хранитель часу!?